Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Михась озирнутися, та згадав, що йому той чоловік велів. Зіщулився на возі та й шмагає волів батогом, а тії мчать, аж куряви хвіст віється за драбиняком.

Ось уже й річка близько, і брід видніє, а на тім боці прослідок, що до хутора провадить.

— Та ти ж колесо згубив, чортова тінь! — знову волають позаду. — Стань, стань, кажу тобі!

Мало не озирнувся малий козак, та знову похопився, що не можна того чинити. Нічого, думає, зараз брід поминемо, а там і хутір близько.

Та й ну ж бо завертати волів до річки. Крикнув на них раз, крикнув другий, а вони так розігналися, що спинитися не можуть. Вже й ставок зблиснув о ліву руч, за ним верби купою, а праворуч глибоке провалля, де челядь завжди глину брала. Незчувся Михась, як воли ставок поминули, ходу наддали — і прямісінько в теє глинисько завертають.

«Господе, Твоя воля! — жахнувся малий козак. — Таж як гримнемо з цієї кручі, то й кісток не зберемо!»

І з воза зіскочив.

— Стій, — кричить, — рябий! Стій, муругий!

Насилу він сказав ото теє, як щезло все — і глинисько, і гребля, і ставок. Дивиться малий козак, а воли коло броду стоять. Зиркнув на воза, коли ж торбину мов корова язиком злизала.

Він і шапкою об землю кинув спересердя.

— А нех йому всячина! — каже. — Так воно і вийшло, як той чоловік мені говорив!..

Та й більше нічого не сказав. Приїхав додому і розпрягає волів коло обори. Аж рипнули двері, й зі стайні дід виглянув.

— А чого се пригнався так рано? — питає. Коли ж глянув на волів і за голову взявся. — Де ж се ти гасав, іродів сину… он худоба геть у милі!

Михась і голову похнюпив.

— Лихо, — каже, — зо мною скоїлося, дідуню!

Та й розказав усе, як було.

Насупився дід, почувши, що то за диво з ним приключилося. Довго мовчав, а тоді погладив його по голові й каже:

— То нечиста сила тебе водила, сину… Лягай спати, а рано розберемося.

І пішов до стайні. А Михась ліг у стодолі та й заснув.

Над ранком йому приснився дивний сон. Таке, наче лежить він у стодолі, аж одчиняються двері й заходить отой чоловік, що торбину йому дав. Спинився над ним та й головою похитав.

«Ох, козаче, — каже, — бачу, не прийняв ти моєї заплати…»

Михась і засоромився.

«Не винен, — каже, — я! Так опентала[13] нечиста сила мене, що здалося, наче воли у прірву завертають… Та вже дідько їх бере, тії гроші!»

Засміявся тоді чоловік.

«Тож бо, — каже, — й воно! Якби був ти крамарем чи гречкосієм, то хіба випустив би тії червінці з рук? Козацька в тебе душа, а її за гроші не купиш!»

Та й розшморгнув комір, дістав щось із-за пазухи і дає Михасеві.

«Отсе тобі,— каже, — за те, що завіз мене до тої левади…»

Глянув малий козак, а то якась лялька. Й поворозка до неї причеплена, щоб на шиї носити.

«Се воно мені служити буде, чи як?» — питає.

«Не воно тобі служитиме, а ти йому, — каже той чоловік. — А що буде, то сам побачиш…»

Та обернувся і вийшов зі стодоли.

Кинувся Михась зі сну і сам себе не тямить од жаху.