Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Дід саме надворі був та й кинувся притьма до хати, як загледів теє лихо.

— Беріть порох, кулі… все оружжя, яке є! — гукає до наймитів.

— А що там такого? — питає Михась.

— Вовки нас опали!

Скотився Михась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було — тільки сірі спини вовтузяться.

— Набивай мушкети! — каже Чурай онукові.

А сам як бабахне із горлача цілою жменею куль — вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.

— На ось-о! — каже Михась та й тицяє дідові набитого мушкета.

Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець. Уже й пащу роззявив, а Михась ухопив пістоля та й гýкнув йому простісінько в пащу.

— Діду, — кричить, — діду, я його забив!

А старий тільки зиркнув на нього.

— Заряджай, — каже, — оружжя… ще не край!

Коли ж і наймити наспіли з огневою стрільбою. Всеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею[12] погнали через річку на Дрижиполе, — а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.

Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й признаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші. Як минуло Благовіщення, то земля вже травою вкрилася і так протряхла, що можна було й із плугами виходити у поле.

Отоді й сталося з Михасем диво, про яке потім довго на хуторі балакали.

Якось увечері погнав він пасти волів за річку. Поки брід переїхав, поки випряг паровицю та ярмо зняв, уже й темно стало. Пішли собі воли попасом, а Михась ліг у драбиняку і руки за голову заклав. Так натомився малий козак, що не зчувся, як і заснув.

Прокинувся він од того, наче хтось його під бока штовхнув. Дивиться, а кругом видно, як удень.

«Оце заспав! — думає собі Михась. — У полі, напевне, вже й заждалися мене… ото, скажуть, ледацюга!»

Та виліз притьмом із драбиняка, волів запріг і гайда до річки. Як під’їхав до броду, то спинилися воли напитися. А Михась у небо глянув та й бачить, що стоїть над обрієм кружало, червоне, мов жар.

«Та що се таке зо мною! — злякався малий козак. — Се ж місяць зійшов, а я воли запріг та в поле їду! Хто ж се зо сну підняв мене?!»

— То я тебе збудив, небоже, — озвався хтось іззаду.

Озирнувся Михась, а на возі сидить якийсь чоловік.

— Не бійся, — каже, — лиха я тобі не зроблю! Одвези мене у Ксьондзів ліс на Ксьондзову леваду, а я тобі за теє заплачу.

Хтів було сказати Михась в одвіт, що до того лісу й пішки можна дійти, та не зміг і язиком повернути, такий страх його пійняв. Обернув тоді він паровицю та й поїхав через поле, сам себе не тямлячи.

А місяць вище й вище підбивався у небі, заливаючи усе довкруги примарним зеленкуватим сяєвом. Їде Михась мов уві сні: як той чоловік скаже, так і править, куди скаже, туди і завертає. Аж ось і Ксьондзів ліс забовванів попереду. От приїхали вони на Ксьондзову леваду. Зліз той чоловік додолу та й каже:

— Спасибі ж тобі, небоже, що вволив мою волю.

Та й кинув йому на воза якусь торбину. Струснув її Михась, а там і забряжчало, неначе гроші.

— А тепер їдь собі додому, — каже йому той чоловік. — Тільки пам’ятай: поки до воріт не приїдеш, щоб назад не озирався і з воза не злазив.

— А то чом? — питає малий козак.

— Бо тоді пропаде твоя заплата. Будуть гукати на тебе, кричати, свистіти — все для того, аби сюю торбину відібрати. А ти їдь собі й на них не зважай.

Ото сказав теє він — та й розтанув, неначе дим.

Хльоснув Михась волів та й назад їде. Допіру вибрався з лісу, як затупотіло щось позаду, неначе стадо бугаїв женеться.

— Гей! — кричать. — Гей, спинися!

Отямився малий козак і ну ж бо волів поганяти. А ті урвителі уже здоганяють його.

— Стій, чортів сину! — кричать позаду. — Стій, а то гірше буде!

Хтів було