Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Господе, твоя воля! — каже, підводячись. — Ото вже наснилося, нехай йому всячина!

І надвір вийшов. Там уже сонце зійшло, і дід порався коло воза.

— То що, — каже, — сину, виспався вже?

Михась і рукою махнув.

— Та хай воно тямиться… таке привиділося, що й досі страшно!

Та й розказав, що то за сон йому наснився. А дід вислухав та й питає:

— То се той самий чоловік був?

— Той, — каже Михась. — Ні лиця, ні одежі не пам’ятаю, та з голосу впізнав.

— А яка ж тая лялька була?

— Ой, дідуню, — каже малий козак, — така гарна, що й словом не сказати! Якби оце справді хтось подарував мені таке, то не розлучався б я з ним!..

— Ти ба!.. — каже дід. — А що ж тоді на шиї ото в тебе висить?

Глянув малий козак, аж на шиї в нього поворозка. Потяг він її з-за пазухи — і жахнувся: причеплена до неї була камінна лялька, що то вві сні йому той чоловік дав!

— То се вона? — питає дід.

— Вона… — прошепотів Михась.

— Бач, яке диво… — замислено каже старий. Та й узяв її до рук.

Була то чудернацька лялька з якогось чорного шкла чи каменя, така гарна, що й очей не одведеш, — видно було, що добре хтось над тим творінням потрудився. Кшталтом скидалася тая лялька на дівчину, що завмерла, піднявши обидві руки догори. І лице, й убрання, і вишивку на сорочці — геть усе на ній було видно, така то робота була тонка.

— Свят-свят-свят! — каже Михась, одступаючи назад. — Що ж се за лихо таке… га, діду?..

Той і похитав головою.

— Диви, — каже, — отсе чудасія! Де ти воли пас?

— Отам за річкою, де мочарища[14] починаються!

Подумав дід і каже:

— Чув я ззамолоду, що за сивої давнини там велика битва була… Казали, як настане повний місяць, то душі тих лицарів блукають бойовищем.

— Як се — блукають?

— А як тіло в землю не поховати, то душа сим світом волочитиметься… — І знову покрутив дивину тую в руках. — Так чи так, сину, немає зла в цій ляльці.

— А то чом?

— Бачиш, руки її догори зведені?

— Бачу, — каже Михась. — Та й що?

— Схожа вона на образ Матери Лади, Пресвятої Покрови, яка хоронить від напасти нашу землю. Колись молилися люде Покрові, то вона й боронила їх від лиха. А як забули її, то прийшли в Україну наїздники та й запрягли козацький люд у ярмо.

Михась і замислився.

— Та й що ж мені отсе робити тепер із цією лялькою? — питає нарешті.

— Носи, як тобі вже її подарували, — каже йому дід. — Либонь, недарма потрапила вона у сей світ…

— А що ж із того буде?

— Господь його святий зна… — Дід зітхнув. — Не бійся, сину, — що буде, те буде, а чого не буде, того — будь певен! — таки не буде! Тримай ось…

Та й віддав йому тую ляльку.

Взяв її Михась, поворозку на шию надів, а ляльку сховав за пазуху. Як опинилася вона в нього на грудях, стало йому так спокійно, наче він якесь добре діло зробив. Зняв тоді він ярмо з воза та й пішов волів запрягати, бо вже пора було й у поле їхати.

Минуло кілька день, та й забувся Михась за тую пригоду. А тим часом і сіяти почали — стільки роботи навесні, що ніколи і вгору глянути.

Якось надвечір поралися дід з онуком у дворі, аж заторохтіло щось попід частоколом. Дивляться, під’їжджає до воріт балагульський віз, а на передку чоловік сидить у киреї.

— Здрастуйте, — каже, — люде-небораки! Нехай живуть і пасуться ваші кури, гуси, свині та собаки!

— Здоров і ти, як не жартуєш… — одвічає дід. — А що доброго скажеш?

Зіскочив чоловік додолу й віжки на воза кинув.

— Отсе, — каже, — такий голодний, що й переночувати ніде! Зморився та в дорозі підбився, аж глядь — коло вашого хутора опинився. Як пустите до хати, то не буде вам за теє ніякої заплати.