Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Дід і всміхнувся під вусом.

— О, — каже, — се ти дотепно вимудрував! Мартопляс[15] чи що?

— Угадав, пане господарю! — каже чоловік. — Штукар я мандрований, тертий да практикований! Як дасте хліба кусок і в повітці куток, то багацько всього побачите, зарегочетеся ще й заплачете…

— А що ж такого ти нам покажеш, дядьку? — не втерпів Михась.

— Фиглі-миглі да всякі щиглі! — каже чоловік. І раптом витріщився на діда здивовано. — Гей, пане господарю, а що то в тебе таке?

— Де?

— А за пазухою!

Не встиг він теє сказати, а в діда під сорочкою щось як затріпоче! Замахав старий руками і давай по двориську бігати з переляку, а потім коміра розшморгнути здогадався — звідти курка і вилетіла, перелякано кудкудакаючи.

— Ху, — втираючи лоба, каже дід, — як се вона там опинилася?!

— Був якось і я перелякався, — каже штукар, — побіг да й у церкві сховався. Думав, боги помагають, коли ж там попи п’ють да гуляють! Захтілося отсе й мені чарку перехилити да ковбасою й шинкою закусити.

— То се ти мені тую курку за пазуху запхнув?

— А гарно вийшло, правда ж?

— Та незлецько… — каже дід. — Добре, як ти такий штукар вдатний, то ходи до хати… Все одно вечеряти пора.

Як зайшли всі троє до світлиці, то прибулець перехрестився до образів та й каже:

— Слава Богу! Здорові будьте у вашій хаті!

— Навіки, — каже дід. — І ти здоров будь, чоловіче.

Зняв гість кирею та й умостився на лаві. А тоді й каже:

— Ти вже пробачай, мосьпане, бо прибрехав я тобі!

— А що? — питає дід.

— Не мандрований чоловік я, а шляхетський, — у його милости князя Яреми при дворі хліб їм.

Здивувався старий козак, та знаку не подав.

— А в нашім краю чом опинився? — питає.— Тая ж Вишневеччина потойбіч Дніпра лежить!

— Їздив князь отсе до свого кума у Лисянку, то й мене узяв із собою, бо вмію всілякі штуки показувати… Та як назад їхали, то відстав я од почту. Ото й мушу тепер самотою до Лубень добиватися…

Покрутив Чурай головою, та нічого не сказав. Коли ж тут і вечерю дівчата подали. Як випили по чарці, то дід і питає:

— І як же зовуть тебе, чоловіче добрий?

— Хрестили Олельком, але вчений люд та мостиве панство прозивають мене Мурмилом.

— А чого се?

— Бо здоровецький такий, як бачиш… Змалку так прозивали мене, то я думав, як піду в світи, то там не прозиватимуть!

— І що ж?

— А воно й там прозивати почали!

— Що ж, — каже він, зітхнувши, — Мурмило, то й Мурмило… Добре, хоч не Магомет!

— Та кажу ж бо, хрещений я! — усміхнувся чоловік. — І в християнських монастирях та колегіумах сюю премудрість вивчав, тож немає в ній нічого, що було б невгодне Богові.

— Ба, — каже дід, — то ти письменний чоловік! А що ж там пишеться у святих книгах про рай та пекло?

— О, пишеться там багацько всього! — засміявся Мурмило. — Хочеш послухати?

— А коли твоя ласка!

— Є три світи, мосьпане, — почав звіздар, — Господній Ир, де панує Бог Предвічний і Матер Божа сидить на золотім престолі, Білий Світ, у котрому отсе ми живемо, і Пекло, що ним заправляє Чорнобог, котрого іще зовуть Триглавом, усім навам Господь, Владар землі та неба. Тече туди чорна ріка, котрою пливуть на той світ грішні душі…

— То ким же він заправляє, той Чорнобог? — питається дід.

Багацько у нього слуг на тім світі, та й на цьому світі їх немало! Диви[16] і нави[17] йому служать, відьми і літавиці,[18] змії та перелесники[19]… Давно вже був би він владарем над усіма трьома світами, та знаходяться такі, що стають йому на заваді!

— А що ж то за сміливці? — питається Михась. Зиркнув на нього звіздар, і лице його ще дужче потемніло.

— Та ті, що пхають всюди свого носа! А тоді й самі не можуть втямити, відкіля на них