Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Тут і печену гуску принесли. Як упоралися трохи з нею, дід і питає:

— Чи тяжка ж твоя служба у князя Яреми, чи й не дуже?

Гість усміхнувся.

— Не знаю, що тобі й казати, мосьпане!.. Така в мене служба, що мало хто й чув про неї, але принци да королі за неї грубі гроші платять…

— Ти ба! Та й що ж то за диво?

— А не вгадаєш?

Дід посміхнувся й поволі закусив кінчик вуса.

— То ти що… може, катом у ляхів служиш? Люд хрещений зо шкури обдираєш да на палі садовиш?

— Отсе ти одколов, мосьпане! — зареготався гість. — Да ні… ще не зовсім зійшов я на пси, аби майстором зробитися!

— То хто ж ти є, коли так?

— Звіздар я, — каже гість.

Дід із онуком і рота роззявили.

— А що ж се воно за лихо, той звіздар? — не втерпів Михась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. — Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?

Звіздар крутнув головою.

— Ох і козак у тебе росте, мосьпане! — І до Михася: — Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.

— Ба! — каже дід. — А нащо воно?

— Себто як — «нащо»?

— Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, — бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!

— То я ж таки й кажу, — мовить звіздар, — що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А князь Ярема держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.

— І довго ж ти сьому ділу вчився? — питає дід.

Мурмило і зареготався.

— Вчився, — каже, — поки не пропився! Латину та греку штудіював, аж гай шумів. А тоді бачу, що воно ні до чого та й подався світами мандрувати…

— Ото й правильно ти зробив… — каже дід. — Бо від книжок саме лихо. Оно один ув Охматові все біблію читав, — а як дочитався до чорної сторінки, то й з глузду з’їхав!

— І бігає тепер по вулицях голий, — укинув Михась.

— Козакові,— провадив дід, — багацько мудрувати не випадає. Йому так: або чужу голову зняв, або свою зоставив — аби тільки живцем у руки не дався та лишився козак козаком. Як є шабля, то книжки зайві…

— То ти, пане господарю, і до церкви не ходиш? — питається штукар.

— Господь один на небі й усе бачить, — каже йому дід. — А до церкви я таки не ходжу, бо вік звікував на Січі, де храму й близько не було.[20] Та й скажу тобі по правді, в Любомирі раз як пішов до церкви, — то й двері на собі приніс!

— Ще й люде за дідом гналися із ломаками! — каже Михась.

— А чого ж се, мосьпане? — питає гість.

— Та, — каже дід, — у тому Любомирі люде якісь дурноваті! Ото зайшов я до храму та й стою перед образами. Аж підходить до мене чоловік якийсь у косах та в бороді й питає: «А чого се ти, козаче, не хрестишся до образів? Бусурманин чи що?» Я тут і скипів. «Ти кого, — кажу, — бусурманином узиваєш, чортова кров?! Ти запорожця, лицаря Пречистої Панни отсе так узиваєш»?! Та у вухо його, що він і ноги задер. Тут і набігло тих крамарів та гречкосіїв — да на мене!.. Насилу втік.

— А що ж то за чоловік був?

— Та піп, напевне, хто ж іще!.. — каже дід. — Аж до Буркатівки з киями за мною гналися!

На тому й балачка скінчилася. Повечеряли вони, то гість і каже:

— Спасибі за хліб-сіль, пане господарю! Так гарно ти мене частуєш, що й у князя Яреми не їв я таких смаколиків. Як ви мене так гойно потрактували,[21] віддячу і я вам — таку виставу покажу, якої й король у Варшаві не бачив.

— А що воно таке, та вистава? — не втямив Михась.

— Таке то диво, що до самої смерти пам’ятатимеш… Ходім-бо!.. — каже Мурмило.

Та й вийшов надвір.

Звечоріло вже, й на небі зорі висипали. Як стало звісно, що штукар буде химерію показувати, тут і челядь уся посходилася. А Мурмило халабуду на своєму возі відчинив, і