Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Зветься сяя вистава «Сотворіння світа, альбо Як воював Дажбог із братом своїм Чорнобогом», — каже штукар.
— А за що ж вони отсе воювали, тії брати? — питає Михась.
Засміявся гість.
— А от і побачиш зараз!.. — каже.
Зацитькала на Михася челядь, а Мурмило коло вертепу став, узявся в боки і щоки надув, наче хом’як.
— Давно-давно, іще з нащада світа, не було ні неба, ні землі,— почав він таємничим голосом. — Було тільки синє море, а по тому морю плавав качур. Тільки не качур то був, а владар усього світу, которий Чорнобогом зветься, а Триглавом прозивається…
Як сказав теє Мурмило, то де не взялося у вертепі море. Котилися на ньому хвилі з кучерявими гривами, вітер повівав холодний та рвучкий, і бризки солоні навсібіч летіли. Охнули всі, такеє диво уздрівши, а штукар далі провадить:
— Був у Чорнобога брат єдиноутробний, що Дажбогом звався, а Трояном прозивався… От захтіли вони білий світ снувати. Пірнув Чорнобог на дно морське та й виніс жменю піску в роті. Посіяв його Дажбог, і сталася земля…
Сколихнулося море у вертепі, й де не взялися на ньому шматки суходолу, а на нім зі страшенною швидкістю дерева виросли, в зелений лист убралися, квіття на них зацвіло, і почала поміж ними ріжна звірота бігати. Загомоніла челядь, витягуючи шиї, щоб усе теє розгледіти, а Мурмило і каже:
— Та не могли вирішити брати, хто ж із них сей світ сотворив і кому владарювати над ним належить. Сотворив його, звісно ж, Триглав, которий пісок із глибини морської виніс, та брат його захтів той світ одібрати у Триглава… От зібрали вони свої потуги та й зійшлися на річці Самарі. Стільки війська привів із собою Чорнобог, що більше його було, ніж піску в морі й листя на деревах. Прийшли з ним диви і велети, що ще до сотворіння світа існували, чорти, відьми і песиголовці, нави і білії діви, которих смертним краще не бачити…
Дивиться Михась, коли ж з’явилася у вертепі річка посеред чистого поля, а коло неї війська тьма-тьменна із ратиськами, щитами та мечами. Такі потвори були в нім, що й словом не сказати, аж челядь хреститися почала і загомоніла тривожно.
— А клятий Троян, що Дажбогом зветься, — провадив Мурмило, — спустився на землю і витворив із каменя ляльку, котору люде прозвали згодом Троянів Ключ… Була в ній така сила закладена, що все теє військо ніщо було супроти неї. Тоді пірнув Триглав під землю й покликав трьох літавиць, яких прикував колись Дажбог залізними ланцюгами до чорної скали. Як розкував їх Чорнобог, то вирвалися вони у білий світ і полетіли до річки Самари… — Мурмило перевів дух. — Ось ти, козаче, — каже Михасеві,— припустимо, будеш лялькою… Стань отуто!
Та й узяв його за плече і поставив коло себе.
— А ви, — каже челяді,— припустимо, будете бісами да чортами.
Тут і загаласували наймити з наймичками.
— Хрещені ми душі,— нарешті каже Чурай, — то не хочемо бути нечистою силою! І не балакай за це.
— Ну, гаразд, будете Трояновим військом! — невдоволено каже штукар. — Ото вже дурні, так дурні… Так от, се лялька, се військо Триглавове, а се Троянове. От ідуть чорти з бісами настріч Трояновій раті, зближаються, зближаються…
Заворушилося, загомоніло нечисте військо у вертепі, почало більшати і наближатися. Ось уже стало чути тупіт кінських копит, хрипкі уривчасті вигуки, регіт і галас нечистої сили та брязкіт вудил. Ближче й ближче підходила пекельна сила, аж стривожилася челядь і позадкувала од того клятого вертепу.
— Та се чаклунство якесь! — раптом зойкнула Горпина.
— Чари, чари бісівські! — загомоніли дівчата.
— Глядіть, який оно який чортяка зубатий!
— Господе, сохрани і помилуй нас грішних!
— Тікаймо, люде добрі, поки не пізно!
— Стій! Стій, клятий штукарю!..
Зареготався Мурмило, аж луна пішла понад степом.
— О ні,— каже, — люде добрі… пізно! Отсе раз!
І доперва він теє сказав, як перехнябився[22] вертеп, шпарини по ньому пішли, а потім ударило з нього полум’я, та таке рвійне і шпарке, що вмент кошара зайнялася. Тої ж миті страшенний вітрюган зірвався, а в небі заревло і застугоніло, мов буря.
— Пожар, пожар! — заволала челядь.
— А се два! — прорік штукар.
І насилу він теє промовив, як завило щось несамовито круг хутора і виткнулися над частоколом шпичасті шапки, а під ними стало видно плескаті мармизи із ганджарами да ятаганами в зубах.
— Орда!.. — скрикнув Чурай.
— Не орда се, — каже клятий Мурмило, — а татарська хоругва його милости князя Яреми Вишневецького! А прийшла вона, щоб вас усіх тут зо світа звести… А отсе, собачі діти, буде три! — Та звів руки до неба і каже: — Діви-літавиці, пекельні сестриці! За річкою огонь горить, туди притьма вам трьом летіть!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.