Кріс Тведт - Коло смерті

забракло сил вести далі допит. Я бачив капосний усміх прокурора, допитливі погляди присяжних з-під насуплених брів і знав — Ґустав Німан уголос вимовив те, що було в усіх на думці. А чим іще це могло бути?

Коли прокурор знову перебрав ініціативу в допиті, я ніяк не міг зосередитися. Німан стомився усе заперечувати, шило й так вилізло з мішка. Йому вже нічого було втрачати, і він виклав своє зізнання, як це раніше зробив у поліції. Чоловік говорив глухим голосом, потупивши погляд у стіл. Що далі він говорив, то нижче опускалися плечі в Грека. Нашою єдиною надією було посіяти сумнів щодо мотивів вчинку й достовірності слів Ґустава Німана, але я вже й сам себе не міг довше переконувати, що це вдасться. І винен у цьому сам Грек. Усередині мене наростав гнів на нього за те, що він наробив. Напад на Ґерд Ґарсгол був нерозважним вчинком, який майже гарантовано мав ударити рикошетом по ньому ж.

Я глянув на Грека, не йняв віри, що він міг бути таким недотепою, та згадав зауваження одного з суддівських помічників день перед тим, мовляв, недоумкуватість злочинців не має меж. Той помічник знав це з власного чималого життєвого досвіду. Грек, відчувши мій погляд, підвів голову. Він розвів руками, що мало б означати здивування. Я демонстративно відвернувся.

Під кінець дня Уль Ґарман ще й до половини допиту не дійшов. Не було жодних сумнівів, що й весь наступний день піде на цього свідка. Після ранішніх драматичних подій суд знову впав у сплячку, перейшовши до млявого перегляду рахунків, грошових переказів, трансакцій. У присяжних з'явився порожній, отупілий вираз облич, що сигналізувало про їхню знудженість і втому. Мій єдиний шанс виграти цю справу — приспати присяжних, подумалося мені.

Щось відволікло увагу прокурора, він зашпортався у словах і, зрештою, зовсім замовк. Я простежив за його поглядом. У глибині судової зали, під високими арочними вікнами, стояв поліцейський і жваво жестикулював.

— Пане прокуроре? — суддя теж немов стрепенувся зі сну, коли Ґарман замовк.

— Е-е… Ваша честь, хай суд вибачить мені, але, здається, поліція має щось мені повідомити…

Стенерсен ледь змахнув рукою, виражаючи тим рухом і нетерплячку, і роздратування.

— Хай уже…

Черевики прокурора процокотіли паркетом. Ґарман схопив поліцейського за руку, потягнув за собою далі від присяжних та публіки. Вони довго шепотілися. Ульв Ґарман, високий та кремезний, нависав над значно меншим на зріст молодим поліцейським, який, вочевидь, багато чого мав оповісти. Тільки іноді Ґарман уривав його монолог запитаннями й лише раз повернув голову, глянув просто на мене. В його очах промайнуло, здавалося, незмірне здивування. Здивування і ще щось, чого я не зумів витлумачити, але це щось звело судомою живіт. Ніби змія згорнулася і сторожко підвела голову — одвічна адвокатська параноя.

Погані новини.

Я знав, то були погані новини.

Троє журналістів, які насилу відсиджували увесь довгий, сонливий, задушливий день, теж це знали. Я бачив, як вони струсили з себе млявість, підхопили ручки й блокноти.

Розмова прокурора з поліцейським тривала вже вічність.

Нарешті Ґарман обернувся і рушив до свого місця, тільки тепер його черевики не цокотіли паркетом. Він ішов повільно, а коли сів до свого столу, якусь мить розгублено оглядав судову залу, наче забув, де він є.

— Ваша честь, — мовив нарешті й затнувся.

— Слухаю вас, пане прокуроре?

— Я… я маю нову інформацію у справі нападу на Ґерд Ґарсгол. Виявляється, нападника, коли він покидав місце злочину, бачили багато свідків. Поліція має його детальний опис, — прокурор вже повернув собі самовладання, слова його знову потекли легко й гладко. — Двоє свідків ідентифікували його за фотографією з поліцейського архіву. Давній знайомець з не однією відсидкою за плечима на ім'я Мортен Олешер. Уранці його арештували. На допиті він, урешті-решт, зізнався у нападі на Ґерд Ґарсгол і підтвердив, що побиття було замовним.

— Він назвав замовника? — запитав суддя.

Я зірвався з місця, висуваючи протест і вимагаючи надати мені можливість ознайомитися з новими фактами, перш ніж продовжувати засідання, однак Гарман підвищив голос і просто-таки перекричав мене.

— Так, назвав. Мортен Олешер повідомив, що одержав замовлення від Мікаеля Бренне.

Сенс його слів не зовсім дійшов до моєї свідомості. Мені здавалося, я знаю, кого він назве. Мої вуха, мозок налаштувалися почути з уст прокурора ім'я Ганса Міккельсена. Тому я чув слова, але не розумів їх.

— Що? Що ви сказали? — ото й усе, на що я спромігся, переконаний, ніби мені почулося або ж прокурор помилково обмовився.

Ульв Ґарман уп'явся в мене поглядом, я не міг збагнути, що ж в ньому крилося.

— Адвокат Мікаель Бренне, — повторив він. — Побиття Ґерд Ґарсгол з метою залякати головного свідка звинувачення замовив Мортенові Олешерові адвокат Бренне.

Я вже розтулив рота, щоб опротестувати його заяву, та слова десь застрягли, а мій мозок, який зазвичай енергійно працює в судовій залі на повні оберти, став, мов порожнявий. Віддаля до мене долинав голос прокурора про те, що розгляд справи не може продовжуватися, підсудному