Кріс Тведт - Коло смерті

цього разу вона виявила більше наполегливості, і він, зрозпачений та схвильований, піддався на її вмовляння.

Там Ґустав віднайшов Бога. Через пастора Ґейрмюнна Берґайма Бог подав йому виразний знак, що він має зробити, аби очиститися від гріхів. Тому Ґустав і подзвонив у двері начальника поліції…

— Чорти б його вхопили! — вигукнув Грек, коли я виклав йому коротку версію прочитаного. — Ґустав богомільний? Ото дідько!

— Ти цього не знав?

Грек похитав головою з начеб щирим здивуванням на обличчі.

— Але ти знав про Ґерд Ґарсгол?

— Та де там! Ніколи про неї не чув!

— Однак, як тут пишуть, хтось таки провідав її удома й добряче віддухопелив. Зламана рука, вивихнуте плече, сильний струс мозку й нова зовнішність.

Я простягнув Грекові світлину абсолютно непізнаваної Ґерд Ґарсгол. Заплилі очі, потріскані уста, обличчя у порізах, саднах і синцях. Той байдуже глянув, здвигнув плечима.

— Не маю ані найменшого уявлення, хто б таке міг зробити.

— Гадаєш, то була випадковість?

— Цілком ймовірно…

— Ніхто в цілому світі в таке не повірить.

Грек зиркнув на мене.

— І ти не повіриш, Бренне? Ти ж мій адвокат!

Я пропустив його слова повз вуха. Навіть адвокати мають право на сумніви, і, як сказав прокурор, два плюс два — завжди чотири.

Розділ 4

Коли Німан знову зайняв місце свідка, мав він вигляд людини, яка втратила будь-яку надію на спасіння, і на небі, і на землі. На запитання прокурора, він підтвердив свої близькі стосунки з Ґерд Ґарсгол.

— І ви знали, що її побили?

Німан кивнув.

— Мені зателефонували з лікарні.

— Ви провідували її?

— Так.

— Як вона почувається?

— Зле.

— Дуже їй дісталося?

— Еге ж.

Прокурор кахикнув, обернувся до присяжних, обвів їх довгим поглядом, ніби переконатися, чи уважно вони слухають.

— Вона розповіла, чому на неї напали?

— Не розумію…

— Ну, нічого ж не вкрали, отже, то не був звичайний грабунок. Мені цікаво, чи нападник чогось не сказав Ґерд Ґарсгол, що могло б пролити світло на причину нападу.

— Ні… але…

— Що — але?

— Вона знала… ми обоє знали… То було попередження.

— Попередження? Про що?

— Мовчати…

— Маєте на увазі, попередження не свідчити в цій справі?

— Так. Я не хотів… я боявся, щоб чогось гіршого не сталося з Ґерд.

Я мав щось зробити, не міг залишити висловлювання Німана без спростування. Та недобрі передчуття гризли мене, коли я підвівся і попросив слова.

— Ви кажете, що знали… обоє знали, чим був той напад… попередженням.

— Так.

— Хтось погрожував вам, вербально чи фізично?

— Ні.

— Письмово? Ви одержували письмові погрози або ж засторога не свідчити?

— Ні, — похитав головою Німан.

— Може, Ґерд одержувала?

Німан знову заперечно похитав головою.

— Ні, наскільки я знаю… Ні, їй теж не погрожували.

— Навіть тоді, як побили? Нападник хоч щось сказав?

— Ні. Вона б розповіла…

— Отож, кажучи, ніби знали, що то було попередженням, ви не зовсім коректно висловлюєтесь. Так?

— Я не дуже розумію, що ви маєте на увазі…

— Я маю на увазі, що ви чи, хай там, Ґерд нічогісінько не знали. Те, що називаєте знаттям, усього лиш гіпотеза, здогад, не підтверджений незаперечними фактами.

Ґустав Німан дивився на мене сумними карими очима, наче маленький цуцик. Не було в його погляді ні агресії, ані зверхності, він лише стенув плечима й мовив:

— Цілком можливо. Але чим іще це могло бути, якщо не засторогою? Я не розумію…

Я сів, раптом мені