Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

В'язень під номером чотириста сімдесят три, видимо, отетерів. Як і всі в Ель Параїсо, він вважав цього відлюдька датчанином, і з ним ніхто ніколи не заходив у розмову. А тепер номер шістсот другий заговорив по-німецькому, і то зовсім без акценту.

— Ну?! — Менуда нервувався.

— Бий же! — твердо мовив знову по-німецькому в'язень на кільці.

Повільно, ніби йому навішали до руки свинцю, підіймав німець палицю для першого удару.

— Соди, Крапе, принесіть соди,— скиглив Кракмеєр і вже всоте після сніданку відкривав свого старомодного кишенькового годинника. Глянувши на циферблат, він щоразу все дужче дратувався. Крап швидко вибіг із кімнати. Він, на диво, добре відпочив за ніч і радів, що може зникнути хоч на хвилину з поля зору начальника.

Кракмеєр прокинувся сьогодні дуже рано і мав чудовий настрій. Як завжди, у визначений час біля розчиненого навстіж вікна він зробив зарядку: дванадцять разів присів, п'ять разів віджався на руках. Згодом навіть похвалив вівсяну юшку, приготовану за його настирливою вимогою. Прогулявся з Крапом до старовинної церкви Сан Ісідро ель Реалі, а коли в зоологічній крамниці купив за кілька сентаво чималу торбину проса для свого Вальдемара, то зовсім ожив. До самісінького готелю «Алегрія» Кракмеєр говорив про необхідність тісніших торговельних стосунків між німецьким рейхом та франкістською Іспанією; адже у Берліні таке просо бувало нечасто.

Але наближалася обідня година, а полковник Саласон не давав про себе знати, і кримінальний радник хмурнів. Звелів Крапові зв'язатися з ним по телефону. Безрезультатно. Спробував сам відшукати начальника відділу мадрідської поліції, та марно. Нарешті подзвонив представникові гестапо, який у німецькому посольстві офіційно займав посаду прес-аташе. Той пообіцяв негайно посприяти. Кримінальний радник сів у крісло, скоцюрбившись від болю в шлунку, і очікував на телефонний дзвінок. Від соди йому не полегшало.

Крапа все більше розбирала злість. Начальник послав його спершу по газети, потім по мінеральну воду, потім по лід і по розклад руху літаків. Газети виявилися несвіжими, мінеральна вода теплуватою, шматок льоду завеликим, а розклад руху літаків занадто плутаним. Нескінченне ремство начальника мало не вивело унтерштурмфюрера з рівноваги. Коли, нарешті, подзвонив прес-аташе, Крап твердо вирішив по приїзді в Берлін просити переводу.

Гестапівець з посольства повідомив, що полковник Саласон зранку не з'являвся на службу. Про це він дізнався з двох, на його думку, вірогідних джерел. Але по-різному відповіли йому на запитання, де можна знайти начальника відділу. Спершу сказали, що Саласон у непередбаченій терміновій справі поїхав на три дні до Естремадури. Потім твердили, що полковник відбув до Барселони в зв'язку з трагічною смертю родича і просив вибачитися перед берлінськими колегами за вимушену затримку.

— Справу розпочато з усією серйозністю, як повідомили мене. Про результати вам особисто доповість Саласон,— сказав аташе.— До речі, я послав вам до готелю машину. Водій — хлопець надійний. Мабуть, уже прибув. Чекатиме на вас у фойє. У нього для вас лист.

Кракмеєр поклав трубку. З перекошеним від злості обличчям він стисло переказав Крапові зміст розмови з аташе і звелів йому спуститись за листом.

Не збігло й п'яти хвилин, як унтерштурмфюрер повернувся і привів якогось невисокого чолов'ягу з тупуватим виразом обличчя. Він скинув берета, безцеремонно роздивився довкола, а потім глянув з підозрою на кримінального радника, хирлява постать якого явно не викликала у нього повної довіри.

— Він сам наполіг на тому, щоб особисто віддати вам листа,— знизав плечима Крап.

Тоді чолов'яга зажадав у Кракмеєра посвідчення. Уважно роздивився його і лиш потім дістав з кишені вузький конверт і простяг кримінальному радникові. Той розірвав його, глипнув на картку, що була в ньому. «Авеніда Сан Лоренсо, 17» — було написано на картці.

— Що це означає? — скривився Кракмеєр.

Шофер єхидно всміхнувся.

— Якщо ви мене запитуєте, то я собі це уявляю так, що там мешкає той чоловік, кого вам дуже треба.— Розв'язна його манера розмовляти легко виказувала в ньому вродженого берлінця.

— Полковник Саласон?

— Таки докумекали?

То була неприхована насмішка. Крап із заздрістю поглянув на шофера: «От якби мені хоч раз отак покепкувати з старигана». Йому закортіло вдячно потиснути шоферову руку.

Та Кракмеєр ніби й не помітив зухвалої поведінки шофера. Він задумливо крутив у руці білу картку, а другою рукою пощипував себе за вухо. Усякий, хто хоч трохи знав його, здогадався б, що це означає. Думка кримінального радника працювала зараз на повну потужність.

— Дім той вам знайомий? — спитав він у шофера, навіть не глянувши на нього.

— Звичайно. Такого, я певен, вам і не доводилось бачити.

Кракмеєр кивнув, пішов до чемодана, дістав аркуш паперу і олівця.

— Накидайте план, а також входи, вікна і так далі.

Шофер витріщився на нього:

— Я ж не Рембрандт, добродію!

— Безперечно.— Кракмеєр блимнув на шофера своїми водянистими очима і сказав плаксивим голосом: — Але якщо ви й надалі так поводитиметеся, то невдовзі опинитесь у Дахау. Дивно, чому люди так легковажать своїм життям.

Погроза вплинула блискавично. Шофер зблід. Він збагнув, що помилився в цьому миршавенькому на вигляд чоловічку. Йому був дуже знайомий тон, яким кримінальний радник сказав останню фразу. «Видно, цей шпак не одного вже пустив через димар крематорію»,— подумав він і взявся за олівця.

Крап, що пильно