Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

Доцента Безрукого привид уже знав не з чуток. Екземпляр такий, що ого-го!.. Витягнув із земного пекла привида безрукого ката... Пощастило катові... Домовина йому заздрив. Бо сам хотів би покинути ці кляті руїни і знестися в небо! Може, коли вкраде душу в міста і надійно замкне, то вдасться. Принаймні такі можливості Хаосом передбачені. Побачимо... А Безрукого після звільнення ката Домовина зненавидів не на жарт... Більше за пекельний промінь сонця!

І ось тепер, коли Морок з хвилини на хвилину запанує на землі, двоє земних людців ідуть в історичний музей, до священного трону дракона, щоб побачити дива?.. Хто вам ці дива відкриє, людоньки?.. Ви думаєте, що Бог вам дав очі, щоб бачити?.. Дзуськи! Очі маєте для того, щоб бути сліпими! Вони не відкривають, вони закривають від вас світ! Бо що можна вгледіти через дві цяточки, що безперервно бігають по ліліпутській орбіті, ще й, як хмарами, затьмарюються кліпанням? Що?

Домовина бачив, як крісло оживає... Як з'являється його дух, наповнюючи дикою енергією тіло дракона. Як запалюються очі чудовиська і горять запеклою кров'ю. Дракон вигинається, наче хоче проковтнути свого хвоста... І враз випрямляється у своїй страхітливій величі! Б'є себе в груди і рикає на весь світ. Дракон знає, чому сьогодні ожив. Шукає кривавими очима Домовину. Крилами наказує привидові підійти... І хоча Домовина за свої віковічні поневіряння надивився всього, йому стає страшно...

Годинник на ратуші почав вибивати північ. З першим його бамканням дракона затрусило. Він умить зробився одним смоляним згустком, з якого виринула смерть. Вона нахабно щирилася привиду і махала косою. А дракон знову почав ставати кріслом. Годинник бив далі, наче вгачував гвіздки в домовину. Смерть всілася на крісло. Посовалася своїм кістлявим задом, ніби намагалася вмоститися зручніше. А коли годинник на ратуші востаннє бамкнув і затих, щезла. Як спалах, Домовина побачив на місці, де щойно совалася смерть, текст. Його очі миттю його зафіксували. Володів головний привид Львова такою картою пам'яті, що людям навіть не снилося. І навряд чи коли присниться. Бо вони, заземлені, навіть не володіють сном. А саме він і є справжнім життям.

Головний привид задоволено прицмокнув — перший крок зроблено. Потім ще один маленький крок, іще... І буде ціла стежка. А вже нею він добереться і до душі Львова. Був у цьому переконаний на всі сто...

Тепер можна потішитися з мера і вченого. Вони стояли посеред музею розчаровані, дивилися на мертве крісло дракона і мовчали. Мчали, щоб побачити сенсацію, а вгледіли мертву тишу... Може, їхні душі і бачили дракона, але вони не мали куди передати інформацію. Бо людські голови давно позабивані всіляким мотлохом і до нового зачинені. Вони перемелювали те, що їм оптом завантажили ще змалечку, коли перестали вірити в дива... Що поробиш, нещасні ці люди... Вони не можуть збагнути, що їхня черепна коробочка маленька, як макове зерня. Що тих мізків — жменька, і то вони зморщені, щоб триматися купки, аби людина хоч трошки могла мислити. Інакше пропаде... Щоб до тієї черепної коробочки потрапило щось нове — треба вивільнити місце... А люди не бажають вивільнити місце. Вони скупі. Вони не ладні позбутися мотлоху. Сподіваються, що колись та й знадобиться. Тримають на чорний день. Тому їхній мозок — це смітник, який не чистять. Сміття там лише пресують. До самої смерті. Єдину чистку роблять тільки хробаки. Коли чистка вже нікому не потрібна...

Щоб хоч трохи мера і доцента розрадити, Домовина дмухнув на двері. Вони застогнали. Але ув'язнені в тілах люди подумали, що це протяг...

«Чим їх здивуєш, коли вони щодо див закриті?» — розчарувався Домовина і помчав працювати. Часу багато — він вічний. Але щоб устигнути багато, треба все робити вчасно. Привид не відкладав справ у довгий ящик — він же не людина. Хоча як би хотів нею стати знову! Народитися пухнастим малям, прожити гідне життя — і злетіти в небо! Блаженство!.. Але, як то кажуть, кесареві — кесареве, а привидам своє робить...

А ще головний привид Львова Домовина дивувався, чому смерть була такою переляканою у мить, коли, наче спалах, з'явився текст. Невже вона теж не знала, що там написано, а вгледівши, відчула для себе загрозу? Скільки привид знав смерть, він жодного разу не бачив у її очах страху... З ким, з ким, а зі смертю Домовині ох як не хотілося воювати! Зрештою, ворогів знищують, щойно вони з'являються, а смерть поки що — друг...

Домовина ввійшов у кабінет. Усівся за стіл. Увімкнув комп'ютер. Мер, скоріше за все, нині вже не повернеться. Можна спокійно, без смороду попрацювати.

Відкрив повний перелік привидів Львова. Серед них для виконання місії треба було вибрати трьох. Найбільш підходящих. Щоб і своїми мізками шурупали, і чужими могли повелівати. Щоб не губилися, потрапивши в складну ситуацію, адже не секрет, що доведеться працювати і в гарячих точках, які люди називають «святі місця». І щоб, чого доброго, не думали зрадити, бо свобода, хоч і тимчасова, все ж таки свобода... Манить своїм польотом, як гріх...

Добре, що світовий банк привидів виділив для цієї місії достатньо енергії. Бо в банку привидів Львова енергії як кіт наплакав. Вистачає хіба для того, щоб Домовині злітати на Собор. Такі часи... Криза... А з тої енергії, яку виділив світовий банк, можна організувати повноцінне вселення трьох привидів у людські тіла. Затратна справа, але що поробиш?.. Більше, фактично, не потрібно. А двох все-таки замало. Всяке буває — краще підстрахуватися. Головний привид Брюсселя, правда, скупердяй рідкісний, хотів зекономити, наполягав на виділенні енергії для вселення двох привидів, але Домовина переконав Собор, що ризик у такій надважливій операції треба звести до мінімуму...

Закукурікали треті півні. Домовина не спішив. Довго зупинявся над іменем із списку і наче перевтілювався в іншого привида. Намагався його відчути повністю, передбачити поведінку і користь, яку той може принести під час виконання