Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

Значну увагу дослідженню походження слов’янської (зокрема, й східнослов’янської) писемності приділив відомий український історик і палеограф, доктор історичних наук С. Висоцький. Ця проблема, на думку вченого, «становить значні труднощі через відсутність достатньої кількості джерел», які до того ж «нерідко суперечать одне одному». Тому питання про те, яка із двох абеток, що дійшли до нас, є давнішою і яку з них, власне, винайшов Костянтин–Кирило, ось уже понад два століття «привертали й привертають увагу вчених–славістів у різних країнах» (Висоцький, 1998. — с. 9).

Тривалий час саме кирилицю — про що свідчить уже сама її назва — вчені вважали винаходом видатного слов’янського просвітителя. Аж до 1785 p., коли «Г. Добнер вперше віддав перевагу глаголиці». Та оскільки на ту пору «найдавнішою глаголичною пам'яткою був Псалтир 1222p., що походив із Далмації», де, до речі, «глаголиця збереглася [аж] до XX ст.», то чеському славістові Й. Добровському вдалося відстояти першість кирилиці, а час появи глаголиці відсунути аж до XIII ст. Цей status quo проіснував аж доти, поки «в середині XIX ст. не були виявлені нові глаголичні пам'ятки й серед них — Клоцієвський збірник». Цей рукопис, який датувався XI ст., засвідчив, що «глаголичні тексти аж ніяк не молодші за кириличні».

Важливого значення набули виявлені в бібліотеках афонських монастирів «Маріїнське та Зографське євангелія XI і XII ст., написані глаголицею[5], а також палім псест (у перекладі з грецької це — пергамент, з якого стерто більш ранній рукопис і написано новий. — М. Л.) XII ст., написаний кирилицею по змитому тексту глаголиці». А невдовзі у Празі вже «були виявлені два аркуші, писані глаголицею в X ст., а в одному монастирі на Афоні... напис, зроблений глаголицею на грецькому акті Іверського монастиря 982 р.». Аналізуючи всі знахідки, чеський вчений П. Шафарик «дійшов висновку, що Кирило винайшов глаголицю, а кирилиця виникла в Болгарії завдяки працям учнів Кирила та Мефодія, найімовірніше, створена Климентом Охрідським». Головними доказами такого походження слов’янської писемності С. Висоцький вважає так звані «“Київські уривки” та “Празькі листки” моравського ізводу, написані в X ст. не кирилицею, а глаголицею». Ця теорія швидко здобула широке визнання. А1884 р. російський медієвист Вс. Міллер висловив «принципово новий погляд на походження кириличної писемності». На його думку, вона «виникла в результаті практичної діяльності слов'ян, які сусідили з греками й мали потребу в написанні різних ділових документів», тобто утворилася еволюційно (там само. — с. 10–14).

Це виглядало цілком логічно: за основу своєї писемності вони брали «сусідську» абетку й додавали до неї спеціальні, «не грецькі», букви для забезпечення досконалого передавання особливостей власної мови — з часом кількість цих букв поступово зростала. Про те, що саме такий підхід «по чину (тобто за образом. — М. Л.) грецьких письмен», але «за слов'янською мовою» — було застосовано при творенні кирилиці, читаємо у широковідомій оповіді «Про письмена» староболгарського книжника чорноризця Храбра (кінець IX — початок X ст.)[6]. А в результаті й було створено абетку, про яку Храбр пише: «Се же суть словенські письмена», які, однак, «подібні суть грецьким письменам» (Куев, 1967. — с. 196). Це — про кирилицю.

А що ж глаголиця? Під 862 роком «Паннонське житіє» повідомляє, що моравська делегація звернулася до візантійського імператора Михаїла і патріарха Фотія з проханням дати вчителя, який навчив би їх церковній службі та проповідям на рідній мові. Незважаючи на поганий стан здоров’я, Кирило поїхав до Моравії, а вже незабаром винайшов для моравів абетку й почав перекладати церковні книги. Сталося це 863 р. Однак, зазначає С. Висоцький, «яку саме абетку він склав — не повідомляється, імовірно, це була глаголиця». Тим часом Храбр у своїй оповіді згадує й про глаголицю: «Тим–то словенські письмена пресвяті суть і пречисті, бо святий муж їх сотворив, а грецькі елінів — погані» (там само. — с. 197). Оскільки кирилиця, за визнанням самого Храбра, подібна «суть до грецьких письмен», то протиставляти їм, «поганим», наголошує Висоцький, «він міг лише... глаголицю».

То що ж, зрештою, являли собою ці дві слов’янські абетки? «Глаголиця нараховувала 40 літер, які мали своєрідну стилізацію у вигляді різних закруглень та петель... Її графіка дуже відрізнялася від візантійського уставного письма (існує також версія про створення глаголиці на основі візантійського скоропису. — М. Л.), яким писалися православні богослужбові книги». Та, попри те, що глаголиця «виявилася дуже важкою для користування... нею було написано значну кількість книжок». На думку дослідників, «Кирило і Мефодій користувалися під час своєї місії саме глаголицею». «Абетка кирилиці письмових книжних пам'яток XI ст. Нараховувала 43 літери. До неї повністю входили 24 літери візантійського алфавіту та ще 19 спеціальних літер... На початку X ст. у початковій кирилиці додаткових слов'янських літер було лише 14, а вся абетка нараховувала 38 літер [саме про таку абетку пише чорноризець Храбр у своїй оповіді «Про письмена». Ось, до речі, як він відповідав тим, хто вважав абетку з 38 літер занадто великою — мовляв, обходяться ж греки 24 (Куев, 1967. — с. 195): «ну як зможете написати добре грецькими письменами [слова] бог, або живот, або зело, або... широта, або щедрота, або юність, або... язик, або іния, подобная сим»? — М. Л.]» Суттєвою перевагою кириличних літер було те, що «вони дуже чіткі й легкі для написання та читання» — це мало важливе значення, адже ті