Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

title=" 3 Ця «додаткова стаття до житія Кирила», як сказано у «Вступі» до «Матеріалів з історії виникнення найдавнішої слов’янської писемності» (Труды... — 1930. — с. IX), взята «із Хронографа 1394 р.». ">[3] (Истрин, 1907. — с. 61).

Звертаючи у своїх «читаннях про давні руські літописи» увагу на те, що у «Повісті минулих літ» «є згадки про події не лише VII–VIII ст., а й більш ранніх, і ряд річних чисел починається в ній з 6360 (852) року», І. Срезневський зазначав (1903. — с. 31–34), що навіть коли вилучити ті з них, що могли бути «запозичені з візантійських і болгарських джерел», то й тоді там «залишиться доволі значне число подій, про які літописець міг дізнатися тільки з джерел домашніх (наприклад, «замітки погодні». — М. Л.)». Від 860 до 1110 років, коли останній з низки літописців «Повісті» дописував її кінцівку, минуло два з половиною століття, тому «підтримувати [усним] переказом роки подій такого обширу часу пам'ять народна не могла», тим паче, що у літопис переважно вносилися описи подій, які стосувалися княжого, а не народного життя. А тому подібні «подробиці», наголошував Ізмаїл Іванович, «мали б згинути з пам'яті», і на потвердження цієї думки наводив цілу низку подібних подробиць, зокрема:

• «...В літо 6390 (882)... Олег... постановив варягам данину давати від Новагорода гривень 300 на рік...»

• «...В літо 6392 (884) пішов Олег на сіверян... і наклав на них дань легку, і не дозволить їм Козарам данину платити».

• «...В літо 6422 (914) пішов Ігор на деревлян і, перемігши їх, наклав на них данину більшу Олегової».

• «...В літо 6454 (946) кладе (Ольга) на них (деревлян) данину тяжку: 2 частини данини йде Києву, а третя Вишгороду для Ольги (виділено І. С. — М. Л.)»...

А «якщо не згинули й занесені у літописи, — вважає І. Срезневський, — то занесені [були] у свій час». Отже, доходить висновку цей відомий філолог–славіст, «були літописи дуже давні, дуже близькі до часу подій, переказ яких можна вважати вірогідним».

Упевнені в цьому й сучасні дослідники, зокрема й відомий український лінгвіст Г. Півторак (1995. — с. 136): «...найдавніші писемні пам'ятки, які дійшли до нас, датуються аж другою половиною XI ст. Ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел до нас не надійшло, хоч вони, напевне, були». «Що ж до XI ст., — радить директор Інституту мовознавства ім. О. Потебні академік НАН України В. Русанівський (1996. — с. 254), — то слід прислухатися ще й до думки М. Грушевського, який твердив, що найдавніші українські рукописи свідомо нищилися в часи нівеляції українського культурного життя...» І не тільки українські: як наголошує кандидат історичних наук Ю. Зінченко (1994), «у 1883 р. з усієї території колишнього Кримського Ханства було зібрано величезну кількість книг та рукописів, що залишилися після завоювання Росією Криму, які були спалені». Не відставала від своєї попередниці й більшовицька імперія: «у 1928 р., під гаслом боротьби з кримськотатарським буржуазним націоналізмом, були зібрані, тепер вже повністю, всі давні рукописи, що дивом збереглися, і нові книги, видрукувані кримськотатарською мовою, і спалені». І такий вандалізм, з імперської точки зору, був цілком закономірним, — попри фізичне винищення поневолених народів, завойовники не менше дбали й про нищення духовне, — саме тому неграмотність і була насаджувана самим російським урядом.

До згаданих пам’яток слід віднести вирізьблену на дерев’яних дощечках, щоправда, недостатньо ще вивчену фахівцями «Велесову Книгу» [згадку про те, що «у руських є свої письмена, які вирізалися на дереві», наводив у своєму «Списку книг», написаному ним в 987 р., арабський письменник Ібн–ель–Недім (Шницер, 1903. — с. 232)], «Літопис Аскольда»[4], деякі рукописи зі славетної Олександрійської бібліотеки тощо. До речі, про те, що той же Кирило сам вивчав (а не створив) існуючі у наших предків письмена, прямо говориться і у «Велесовій книзі» [1995. — с. 59, дощечка 8(3)]: «І той Ілар, який хотів учити дітей наших, повинен був ховатися по домівках тих, аби його, невченого, повернути на наше письмо...» І ще одна цікава деталь: у «Велесовій книзі» прабатьком Русі визнається Даждьбог, а тому руський народ, русичі неодноразово називаються в ній «Даждьбожими онуками», пізніше до такого ж, сказати б, «язичницького» вислову не раз вдається й православний автор «Слова о полку Ігоревім».

Та й із вікопомним творінням, що відкрило нову епоху в історії слов’янства, так званою кирилицею, яку історична традиція узвичаєно пов’язує з іменем видатного просвітителя Костянтина (Кирила) Солунського, не все так просто. Свого часу ще відомий український мовознавець Л. Булаховський (1888–1961) наголошував, що «питання про азбуку, винайдену Костянтином, і досі залишається не розв'язаним», оскільки «є серйозні підстави гадати, що азбука, застосована для цієї мови, є пізніший витвір і що вона витіснила давнішу, так звану глаголицю, яка ще в XI ст. (почасти й пізніше) відігравала роль її суперниці» (1977. — с. 221). Ось, зокрема, які дані наводить у своїй передмові до «Истории древнерусского языка» Л. Якубинського (1953. — с. 9) академік В. Виноградов: «Львов вважає (див.: Львов А. С. К вопросу о происхождении русской письменности // Русский язык в школе. — 1951. — № 6. — М. Л.), що в середині IX ст. у східних слов'ян існувала не лише церковна, а й світська оповідна література, зафіксована у писемній самобутньо–слов'янській глаголичній формі. Руське літописання почалося десь у середині IX ст., принаймні не пізніше 60–х років цього століття». На думку Львова (там само. — с. 23), «на Русі, починаючи з X