Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

воно! Ти кажеш: «Найважче — знайти чоловіка. В моєму віці в Америці жінка ще зовсім молода, а тут — вже досить стара». І ще кажеш, що придатні в женихи, мабуть, тому тримаються здаля, що тепер ти багатша за більшість із них. Цитую далі: «Але я теж, як і кожна жінка, бажаю собі чоловіка. Когось, хто перебрав би батьківський двір і з ким я могла б жити в моєму новому міському будинку. І мати з ним дітей, чом би й ні? Я бажаю собі всього, що робить жінку щасливою». І ось, — Якоб зробив паузу, щоби підсилити враження від своїх слів, — саме тому я тут. Я хотів би з тобою одружитися, вести господарство і плодити дітей. Вистачило б і одного, хлопця, який потім успадкує господарство.

Останнє речення він вимовив повільно, наголошуючи кожне слово, так ніби їх смакував. Здавалося, він розкошує цією фразою, наче вишуканою стравою. Ельза вхопилась за спинку стільця і сіла. Її батько витріщив очі, притягнув до себе статтю і тихо ще раз перечитав ті місця вголос.

— Не візьми мене за божевільного, сестро. Я докладно про все міркував, днями й ночами. Мені це взагалі з голови не виходило. Тобі потрібен для щастя чоловік, а мені потрібен двір. Все сходиться. І не мусиш одразу відповідати, я тим часом зачекаю в аптекаря. Ми з ним добре розуміємося, тільки він трохи полохливий. Звісно, він буде радий, якщо я трохи пригляну за його худобою.

Спершу не діялося взагалі нічого, всі троє сиділи, немов зачакловані, так ніби Якобові слова були якимось закляттям. Наймити і когут спостерігали за ними з безпечної віддалі. Якби когут знов не закукурікав, вони би ще довго не наважилися поворухнутися.

Ельза — аби не треба було пересвідчуватися, що все це сталося насправді. Ніклаус — бо сповнилася його найзаповітніша мрія. Ось перед ним наяву стоїть працездатний, здоровий чоловік, здатний перебрати двір. Земля, лани, до яких він був прив'язаний, мабуть, більше, ніж до доньки — тепер все це не поросте бур'яном. І що було б іще гірше — не перейде в чужі руки. «Він хоче нас взяти на глум», — промимрив він розгублено.

Ельза й далі не ворушилася, тож Якоб наготувався до відступу.

— Тоді я ліпше залишу вас, а ви це як слід собі обміркуєте. Ви знаєте, де мене шукати. І знаєш, брате, — обернувся він до її батька, — тобі б тут, здається, не завадила зайва пара міцних рук. Та й на полях у вас ще повно збіжжя, багато ви не зібрали. Але удвох ви не впораєтеся, а від тих наймитів, здається, толку мало. Люди вам помагають нерадо, чув я. На це не зважайте, люди заздрісні й злі, як то завше.

Виходячи, він поплескав єдиного вцілілого коня, що мирно пасся в саду, і гукнув: «Гарна тварина, оце так кінь, нічого не скажеш!»

То була найдовша промова, яку дотепер він виголосив у своєму житті. Та й не було ніколи потреби говорити багато, стверджував він пізніше, щонайбільше: «Підсунь-но хліб!» або «Вріж ще сала!» Розмови за столом із його власним батьком, казав він, завжди були дуже куці. Але жінки так не здобудеш, тим паче такої, що побувала в Америці. Він завжди захоплювався людьми, які вміли обходитися зі словами. Захоплювався, але й зневажав. Вони говорили забагато, аби висловити ті кілька вдалих думок, які можна мати за все коротке життя.

Якоб розраховував, що мине принаймні тиждень, перше ніж він дістане відповідь, або сам прийде по неї. Але вона надійшла вже наступного дня.

***

Ельза завжди мріяла про таку мить, щоправда, не серед руїн власного дому. Що об'явиться якийсь приємний чоловік із Грозенау, а може, з Тімішоари. Але ніхто не приходив, за два роки ніхто. Та щоб хлопчик на побігеньках? Її родина теж знала кращі часи, ім'я Обертин мало вагу, його шанували й боялися, аж поки після десятиліть занепаду не залишилися тільки вона з батьком та злидні.

Вони голодували, як і багато інших, однак у цій місцевості то не було чимсь незвичним. Можна сказати, голод втік разом з ними із Лотаринґії, щоб угніздитися тут, поморивши вдома майже всіх, поздувавши дитячі черева й висотавши батьківські тіла. В краю їхніх предків, в краю Фредерика Обертина, він лютував так довго, так невблаганно спустошував цілі околиці, що тільки сам-один і розпасся.

Та коли перші колоністи, зваблені цісаревою, вирушили в дорогу, коли голод злякався, що залишиться у покинутих селах сам і не зможе нікого більше морити, він теж застрибнув на одну з підвод і дістався до Ульму. Першої зупинки на шляху до Банату.

Та тепер вже не голод був найбільшою небезпекою. Край поступово приборкували, вздовж Марошу звели дамби, тож посухи та повеней не було вже багато років. Після холери 1873-го, морозів роком пізніше, що вигубили виноград — головну гордість Грозенау, після двох землетрусів року 1879 і повеней на Мароші, трьох упродовж трьох років — з 1880 по 1882, стало спокійніше. Людина змогла нарешті відітхнути, їй легше миритися зі злиднями, коли в животі не бурчить постійно.

Ніклаус добре пам'ятав те непереборне відчуття голоду, від якого мало не млієш. Та й Ельза знала його зі своїх перших років життя. Скибка хліба на день, намащена свинячим смальцем, та капусняк чи мамалиґа. Батько розповідав їй, як Марош тричі виходив із берегів, коли він ще