Бруно Ферреро - Це знає тільки вітер

лютував і проклинав. Врешті-решт вирішив, що мусить розпочати конкретну атаку.

З’явився перед пустельником саме тоді, коли той підкріплявся куснем хліба, вмоченим у джерельній воді.

«Привіт, сказав Сатана. – Знаєш, хто я?»

«Диявол», – спокійно відповів пустельник.

«Бог погодився, щоб я тебе спокушав. Мені дуже потрібно, щоб ти скоїв якийсь тяжкий гріх».

«Говори далі, - промовив пустельник. – Я слухаю».

«Вбий когось».

«Ні, і мови не може бути».

«Згріши з жінкою».

«Це бридко і потворно. Я ніколи цього не зроблю. Забирайся геть, дияволе. Тобі навіть фантазії бракує».

«Ну, то хоча б випий трохи вина. До того ж, це навіть і не гріх. Зроби мені щось приємне!»

Пустельник зітхнув: «Ну, добре. Квиток вина – в цьому справді нема нічого поганого». Випив ковток, набрав повітря, тоді – ще один …

«Ммм… чудове вино, - випив ще ковток. – Міцне, холера! »

Потім зареготав, упав навколішки і кинувся хлистати вино.

Тим часом до нього прийшла дівчинка.

«Добридень, святий чоловіче! – привіталася вона. – Я принесла тобі хліба і яблук».

Очі пустельника налилися люттю, він схопив дівчинку за волосся і кинув на землю. Вона почала кричати. Її батько, працюючи в полі, почув плач і прибіг на допомогу. Побачивши батька, пустельник схопив каменюку в з силою пожбурив у нього.

Минуло досить часу, поки пустельник прийшов до тями і побачив, що в ногах у нього лежить закривавлений чоловік.

«Мені здається, що він мертвий», - переможно промовив Сатана. Потім зірвав квітку і поклав собі до уст.

Пустельник, вражений, упав на коліна: «Господи Боже, що я наробив?»

Відповів йому диявол: «Подумай тільки: з трьох гріхів ти вибрав найменший. Але тобі доведеться чимало днів провести в моєму товаристві».

І, заклавши руки в кишені, пішов собі посвистуючи. За кілька кроків, обернувся і промовив, немовби до давнього приятеля:

«То що, йдеш зі мною, пустельнику?»

Малих гріхів не існує …

Достатньо

В одному краї сталася велика посуха. Спершу пожовкла, а згодом і висохла трава. Зів’яли й поникли кущі та дерева. Не було жодної краплі дощу з неба, ані жодної рослинки із землі.

Малі й великі звірі гинули від спраги. Тільки найсильніші спромоглися на рішучий крок і залишали цю пустелю смерти.

А посуха і далі лютувала. Навіть старі й могутні дерева з глибоким корінням втратили листя. Повисихали джерела, русла струмків і річок.

Вижити вдалося лишень одній квіточці, і то тільки тому, що вона росла поблизу джерела, де ще лишалося трохи вологи. Джерело, спостерігаючи, що діється довкола, тяжко журилося: «Усе висохло і неминуче помре. А я не можу цьому зарадити. Який сенс мають ті краплинки вологи, що я даю?»

Старе дерево, що росло неподалік, почуло бідкання джерела і, поки зробило останній подих, прошепотіло: «Ніхто не очікує від тебе, щоб ти зросило цілу пустелю. Твоє завдання – зберегти життя однієї квітки. Тільки це і більше нічого».

Кожен з нас відповідає за якусь квітку. Але коли ми починаємо нарікати, то одразу ж забуваємо про свої обов’язки і впадаємо в смуток.

Професор, закінчуючи лекцію, звернувся до студентів: «Чи є якісь питання?»

«Пане професоре, скажіть, будь ласка, в чому сенс життя?» - запитав один студент. Його товариші вже прямували до виходу, але, почувши питання, з цікавістю зупинилися. Професор уважно поглянув на студента, бажаючи зрозуміти, чи питання було поставлене серйозно, чи жартома. Тоді сказав:

«Я відповів вам».

Він дістав з кишені штанів портмоне, а з нього – маленьке кругле дзеркальце розміром з велику монету. Хвилинку помовчавши, заговорив: «Коли почалася війна, я був іще дитиною. Одного разу я знайшов на вулиці розбите дзеркало і взяв собі найбільший осколок. Оце, власне, він і є. Я почав ним бавитися і дуже тішився, що можу за його допомогою посилати сонячні зайчики в такі закапелки, куди ніколи не проникало світло: в глибокі темні діри, щілини і закамарки. Я зберіг це маленьке дзеркальце. А ставши дорослими, зрозумів, що воно для мене ще важливіше, ніж раніше. Завдяки йому я збагнув, що моє життя теж може передавати світло.

Я також – частинка дзеркала, цілісність якого залишається для мене незнаною. І сама по собі, і своїми ділами я можу передавати світло – світло правди, співчуття, розуму, добра, чуйности. Це світло повинно досягати найтемніших куточків людського серця, щоб хоч трохи його змінити. Можливо, це побачать інші й теж захочуть робити щось подібне.

Саме в цьому, на мою думку, полягає сенс життя».

Приклад

- Тату, з чого починається війна? – запитує батька маленький Андрійко, дивлячись телевізійні новини.

- Все починається більш-менш однаково: якщо, наприклад, Англія і Америка виявляють, що в них різні