Бруно Ферреро - Це знає тільки вітер

і непримітний, він нічим не відрізнявся від багатьох інших, таких же пересічних гвинтиків, що з’єднували дві величезні сталеві плити.

Під час довгої подорожі через Індійський океан маленький гвинтик усвідомив, що йому обридло це сіре і непомітне існування (за всі роки не знайшлося нікого, хто принаймні подякував би йому за працю). Гвинтик заявив: «Все, з мене досить! йду геть! »

«Якщо ти підеш, то й ми також підемо», - сказали інші гвинтики.

І справді, щойно він почав розкручуватися, вовтузячись у своїй невеликій комірчині. Інші теж прийшло бажання викрутитися. Кожна хвиля, що напливала на корабель, допомагала їм визволятися.

Тоді й цвяхи, які тримали вкупі корпус корабля, запротестували: «Якщо так, то й ми залишимо свою справу…»

«На милість Божу, опам’ятайтесь! – волали до гвинтика сталеві плити. – Якщо не буде кому втримати нас у купі, ніхто не виживе!»

Бунт маленького гвинтика, який відмовився виконувати свій обов’язок, умить перекинувся на інші частини величезного корабля.

Корабель, який упевнено розтинав могутні хвилі океану, тепер почав жалісно скрипіти і деренчати.

Тоді всі панелі, вузли, рейки, гвинтики і найменші цвяшки звернулися до бунтівного гвинтика з проханням відмовитися від свого задуму.

«Корабель розсиплеться, потоне, і жоден з нас вже не побачить своєї рідної землі».

Щойно тепер гвинтик відчув себе в центрі уваги і раптом зрозумів, що він є набагато важливішим, ніж дотепер йому здавалося. Він вирішив повідомити всіх, що залишається на своєму місці.

Коли світ уже спить,

Я дивлюсь на нього через вікно.

Я бачу тишу,

Що вдень бриніла життям.

Бачу тіні, що зненацька з’являються і розпливаються по землі.

Я притискаю до шиби своє лице –

Хоч його майже не видно,

Все ж воно присутнє.

Саме тоді, коли тиша пронизує землю,

я лічу тіні –

на піску, на бруківці, на моєму житті.

І хоч знаю, що я – лишень

згусток живої матерії,

Все ж обіцяю Богові,

Що, перш ніж згасне моє життя,

Я доведу світові, що жив тут.

Венді,12 років.

Останнє місце

Пекло було вже майже заповнене, однак перед його брамою очікувало ще багато грішників. Дияволу не залишилося жодного іншого виходу, як заблокувати двері. Він вийшов до кандидатів на вхід і промовив до них:

«Залишилося тільки одне місце, і, ясна річ, його можна зайняти тільки той з вас, хто був найбільшим грішником».

Потім запитав:

«Може, серед присутніх є професійний убивця, чи то кілер?»

Не почувши позитивної відповіді, він був змушений розпочати іспит усіх грішників, які стояли в черзі.

Погляд Диявола зупинився на одному з них, якому дотепер якось вдавалося залишатися поза його увагою.

«А ти що накоїв» - запитав Диявол.

«Нічого. Я порядний чоловік і опинився тут цілком випадково».

«Це неможливо. Ти мусів у чомусь провинитися».

«Кажу правду, - заперечував схвильований чоловік, - я завжди старався бути якнайдалі від гріха. Я бачив, як одні кривдили інших, але сам не брав у цьому участи. Бачив дітей, які вмирали з голоду, яких продавали, а найслабших трактували як сміття. Я був свідком того, як люди робили свинства і звинувачували в цьому одне одного. Тільки я був вільний від спокус і не робив нічого Ніколи».

«Таки ніколи? – недовірливо перепитав Диявол. – Але справді бачив усе це на власні очі?»

«Достеменно так».

«І справді жодного разу нічого не зробив?» - повторив своє запитання Диявол.

«Анічогісінько».

Диявол вдоволено посміхнувся: «Заходь, приятелю! Останнє місце – твоє!»

Один святий, ідучи містом, побачив дівчинку в лахміття; вона просила милостиню.

«Господи, чому Ти таке допускаєш? Зроби щось, прошу Тебе», звернувся до Бога святий.

А ввечері в телевізійних новинах він дивився репортажі про те, як люди вбивають одне одного бачив очі вмираючих дітей, їх виснажених голодом тіла.

І знову заволав до Бога: «Господи, подивися скільки лиха! Зроби щось!»

У ночі святий почув голос Господа: «Я вже щось зробив: я створив тебе». 

Спокуса

Один пустельник був такий святий, що одною ногою вже, як мовлять, стояв у небі.

Його печера була вибита в стіні високої, покритої зеленню гори, і в ній майже нічого не було. Пустельник збирав лісові ягоди, трави, а інколи до недільного обіду, - трохи грибів.

«Як же його спокусити?» - сушив собі голову Диявол.

Він стежив за кожним кроком пустельника, уважно його вивчаючи – і все для того, щоб знайти в ньому хоч якусь ваду. Але нічого не знаходив. Ходив за ним в назирці,