Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

розлукою, гіпертрофована запопадливість тхне підлабузництвом, перехвалювання таїть у собі фальш, а надмірна тиша провіщає вибух.

І він пролунав. Тепер я втямив, що гуркіт грому зовсім мені не снився; глянув на захід і побачив, як із сідловини між Говерлою і Попом Іваном, де мертвіє Несамовите озеро, стрімко піднімається в небо кудлата чорна хмара, туча розчіхрувалася, шматувалась й поглинала зорі; одночасно з північного й південного обріїв почала виростати синява, я оглянувся на схід і побачив блідо-льодову плахту, що добиралася до місяця, – на небесах назрівала непримиренна битва Чорнобога з Білобогом, і я згадав, що те неминуче побоїще спровокував я сам, знехтувавши прадідівським забобоном. Стоячи з дітьми над Несамовитим озером, я вчинив те, що заборонялося: немов пустотливий хлопчисько, шпурнув в озеро каменем й почув тоді зловісне булькотіння, ніби той камінь занурився не у воду, а в магму; згодом з глибини піднялася на поверхню куля болотного газу й розірвалася, мов петарда; я тепер спімнув про це, і мене пройняло каяття за провину перед таємничими силами гір – і ось вони мстяться: на світ упала пітьма, котру прострілювали перехресні блискавки, й нарешті в самому зеніті з глухим зловісним лускотом розкришився грім. Непримиренні володарі гір, Чорний і Білий боги зчепилися у лютому двобої, в небі почалася битва не на життя, а на смерть, і першою жертвою мав пасти я зі своїми малими дітьми.

Мене пройняв несусвітній жах. Поблизу не було жодного житла: ворохтянські будинки блимали світелками вікон на віддалі доброї години ходу, намет стояв на вузькому зарінку біля самої води, а я добре знав, як скаженіє під час хмаролому гірська річка, як стрімко котить вона двометровий вал і змітає все на своєму шляху; я міг перебратися з дітьми на берег каньйону, але й там ми не врятувались би від холодної зливи та граду, і мені не залишалося нічого більше, як молитися.

Я з перестраху вимовляв замість «отченашу» слова заклинання, яке записав колись від мольфара Івана, що мешкав на околиці мого Трача; в ту мить цілковитої безнадії згадалося мені, що моя бартка вся списана магічними знаками – трикутниками з чорними цятками над гострими кутами, солярними колечками, на обох боках топірця були вирізьблені дві корони, з-під яких зирили совині очиська – певне, символізували образи Чорнобога й Білобога, на топірці не було живого місця – весь був насічений чертами і резями чи то рунами, які колись знайшов Іван Вагилевич на печерних стінах у Розгірчі й Бубнищах, і якби ці знаки озвучувались мольфарським заклинанням, я міг би відвернути негоду; а небо наді мною кололося, бліда хмара тріщала, мов лід під ногами, – я знав, що Білобог сипне зараз не градовим горохом, а ледяними осколками; блискавки зигзагуватими стрілами летіли вгору з усіх меж небосхилу і, зустрічаючись у зеніті, вибухали синім полум’ям; я в нестямі схопився, змахнув до неба барткою, немов гуцул у танці, і закричав: «Чорні чорнокнижники – чорний Чорнобоже і ти, білий Білобоже, відсилаю вас на темні бори, на дикі ізвори – там, де кури не допівають й голосу християнського не чути, туди вам бутіти, туди вам гриміти, чорні й білі піски переливати-пересипати, а у мій двір вас не пущу, амінь!»

Закляття було могутнє – напевне, ці ж слова були викарбувані рунічним письмом на моїй бартці й володіли мольфарською магією, бо вмент розчепилися блідо-льодова й чорна тучі над моєю головою, й обаполи хмар поспадали кожна до свого обрію, немов сукня з пліч зласкавленої жінки, яка, зборовши свою сувору неприступність, враз піддалася намові коханця; голе зоряне небо впало на ложе каньйону разом з місяцем, лягло, мною впокорене, і я, незмірно щасливий, припав до нього, збирав у жмені зорі й пересипав їх, мов перли, потім борюкався з місяцем, схопивши його, мов молодого бика, за роги, і, долаючи небесного князя, прислухався, як звідусіль долинають віддаленими звуками грому слова: «Ти можеш, можеш!» Я безмежно радів з визнання грізними силами природи моєї моці; діти мирно спали в наметі, навіть не прочувши крізь сон смертельної небезпеки; моя втіха підсилювалася ще й усвідомленням, що я мав нагоду брати участь у битві чорних і білих сил і вийшов над обома переможцем; щастя моє яріло ще й від того, що мені випало бачити погибель смерті, місце котрої посіла велич спокою світу, якої я досі не мав часу зріти, залучений до вічної боротьби з грозою; мене на мить огорнула туга за красою тривожних картин битви, стертих звабою тиші – й у той мент обізвався в мені внутрішній голос мого другого «я», до сьогодні заанґажованого битвами: «Nota bene, nota bene – запам’ятай цю мить супокою!»

То підступала до мене спокуса чистої краси, мистецької Рахманії, й підносила до моїх уст пугар солодкої води забуття, то обізвався голос чистого мистецтва, яке твориться заради нього самого, й закликав він до втечі від суворого життя й суворого його осмислення, – а тоді пролунав вимогливий покрик Великого Метра, який ніколи не дозволяв мені звільнятися від пут суспільного обов’язку: «Ні, друже мій, не та година, сучасна пісня не перина, і ти пам’ятай про красу боротьби – nota bene!»

Та я перестав прислухатися до владного голосу мого Вчителя; дивився на небо, що мліло на дні каньйону, відбите у дзеркалі ріки, і вчувався мені інший заклик: «Давайте нашій поезії хоч клаптик синього неба, щоб не зачерствіли у битвах ваші серця!»; у моїй душі наростав протест проти зневолення: а хіба чиста краса «без тенденційної прикмети, без гучних покликів до бою» – то не життя? Я весь свій творчий вік слухався вас, Великий Метре, і все чекав дозволу порозкошувати в прозорих водах естетики, а ви й донині очищаєте від неї штуку – скільки вона від цього втратила! І я більше не хочу сліпо вам підкорятися, я вирушаю на пошуки красивого й ні до чого не зобов’язуючого слова, я прагну вийти на незаймані буколічні левади прекрасного.

Доброго дня, моя новітня й незнайома Nota Bene!

* * *

Я добре знаю: будь-яка праця, в тому числі й письменницька, виправдовує себе лише тоді,