Андрій Хімко - Під Савур-могилою

Сірко не міг не пам'ятати Тарасенкових виказувань та гірких роздумів, не міг не звертати уваги на події, що падали і на його голову, аж не встигав її підводити. Десь через два із чимось тижні по від'їзді Тарасенка у Вінницю примчалися Лавро Гук і Гнат Турлюн і повідали Сіркові, що гетьман Юрій не поїхав у Сіверщину і Слобожанщину із військом, як було вирішено на раді і як того домагалися старшини, пересварившись між собою, а переправився у Трахтемирів, де улаштував свій реґімент у монастирі по пораді своїх духовників-сповідників, чекаючи там і Тодося-Трохима Цюцюру, і посланців від царя із відповіддю на чотирнадцять пунктів, висланих вінценосцеві через князя Трубецького...

В Трехтемирові ж, прямо осаджуючи Юрія, польські посланці, наобіцявши гори благ, умовили його врешті (не без впливу Генеральної старшини) зустрітися із польськими депутатами — при листах короля і сейму! — і спішно піти попід Києвом на Правобіччя аж до Житомира, а звідтам — у Слободище, де й підписати трактат із сенаторами про віднову Гадяцької домови в потрійній Польсько-Литовсько князівсько-козацькій Федерації із усіма пунктами, уже підписуваними Виґовським, але не ствердженими раніше сеймом...

Чогось більш несподіваного і жахливого для самого гетьмана і всього українського поспольства та козацтва Сірко й чекати не міг. Довга, морочлива, отака вдала його затія на примирення всіх станів і верств в Україні, як і на виборення — хай і поступове — волі для України, лопнула, як мильна булька. Гетьман Юрій своїми діями і нерозумними вчинками розділив навпіл старшин і козацтво, більше того, дав привід цареві бути «запрошеним» своїм наказним Тодосем-Трохимом Цюцюрою і протоієреєм Максимом у Переяслав. На їхнє «уклінне прохання» поміч негайно була прислана на чолі з князем Трубецьким та боярином-воєводою Сергієм Владикіним. Стрільці стали на постій не лише в Переяславі, а й у багатьох інших містах Лівобіччя.

Наближення зими і похолодання дало змогу Сіркові з допомогою вивідців упевнитися, що більшість полків на Лівобіччі осіли на зимові постої і нікому не підпорядковувались. Та певний він був і в іншому: спираючись на поновлення Гадяцьких домов, тепер Слободищенського трактату, ляхи теж не забаряться прийти в поміч сенаторові свого сейму — гетьманові Юрію Хмельницькому, і станеться те, чого найбільше боявся: Гетьманщина буде поділена між Польщею і Московщиною.

Треба віддати належне московитам: вони вельми обережно вели себе в Переяславі, в Києві та Новгороді-Сіверському, постачаючись повністю харчами із царської казни. Правда, київський воєвода Василь Шереметєв і наказний Тодось-Трохим Цюцюра в Переяславі всю зиму будували засіки, заслони, рови, ставили мури, готуючись до весняних боїв. Князь Олексій Трубецькой, як стало згодом відомо Сіркові, переорієнтувався і спершу мовчки, а згодом і відкрито став підтримувати не Цюцюру як наказного, а вже Якима Сомка, родака гетьмана Юрія, який, із-за становища, що склалося, та із-за перебування стрільців і Трубецького в місті Переяславі, мимоволі став суперним противником Юрієві. Посприяв тому супротивництву і соборний никоніанець-протоієрей Максим, явно прислуговуючи і цареві, і патріархові в своїх молитвах та діяннях.

Сіркова розмова із гетьманом Юрієм, що повернувся у Блацлав реґіментом, ні до чого не привела. Гетьман ждав весни, щоб знову іти разом із ляхами на братовбивче звільнення Лівобіччя, як уже було ним домовлено по Слободищенському трактатові. Як Сірко не намагався поговорити із гетьманом один на один, той тримав при собі невідхідно архімандрита Яна Кобринського і канівського Ігумена Йову Заянчковського як довірених сповідників І радників.

Сірко відбув у Вінницю зовсім розбитим. Гетьман на його зауваги не реагував, більше покладався на Бога і відхрещувався від усього того, що йому говорив гість, вчорашній його перший настановець. Це був найболючіший для Сірка удар. Він не міг навіть повірити в отакий безум свого ставленика.

Збирав раду сотенних, а сам не знав, що казатиме на ній. Поряд із Тарасенком вставали то Виговський і Пушкар, то Барабаш і Довгань, то Немирич і Верещак, то Гаркуша, Нечай, Лисовець, Жданович і цілі строї інших, із яких одні втратили все, а інші — наклали головами, але уже й не добереш, хто доцільно, а хто марно.

Ще покійний вітчим якось у путі до Мерефи оповідав Сіркові про повінь, яка затоплювала все і здавалася людності біблійним потопом, а їй услід налітала сарана такими тучами, що й небо закривала, лишаючи по собі чорну голість всього земного обширу і сморід, при якому людям не було чим дихати. Отакою повінню і сараною в Сірковій свідомості стали наслідки гетьманових дій, за якими наближалося на рідний край щось досі незнане, жахне, невідворотне, як приречення і дання, якому не було ради...

Сірко у роздумах та докорах собі пробував виправдовувати теперішню старшину при гетьманові тим, що, може, вона бачила і бачить щось краще, аніж бачив і бачить він, хоч воно і не вкладалося ніяк в його заклопотану голову, бо був твердо переконаний, що при повному одностаї всієї поспольної і козацької людності Україна може жити державою, вільною і незалежною від усіх своїх захланних сусідів. Треба лише ще одного напруження і відповідних щасливих обумовок для того, та й тільки!..

Пробував він виправдовувати і окремих полковників, а особливо Богуна, тим, що в них не було виходу із високо-двірських павутин і підступностей. В Сірка, як ні в кого з них, була можливість кинути напризволяще волость і, за козацькими звичаями-реґулами, не підлягати ні гетьманові, ні королям, ні царям чи ханам, особливо при сьогоднішній опінії до його особи — одностайно обраного кошового, ставленика гетьмана і замирці всіх міжусобців. Але чи довго та опінія буде отакою? Чи можна й далі очолювати Вінниччину і не встрявати у хибні дії гетьмана? Чи може він і свята його Січ не реагувати на ляські підступи в незатвердженні сеймом домови і царські та боярські жалування-хабарі та нахрапні запитування старшин і духовників всієї Гетьманщини?..

Клопочучись тим та гризучись часом до скреготу зубовного і осатаніння, Сірко ні з того ні з сього спорядив одного