Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

допоможе нам, якщо ми самі не доб’ємося справедливості. Ворожі сили оточили нас! Червона орда стоїть на кордонах нашої батьківщини, бажаючи посіяти тільки страх і хаос. Її майбутнє у винищуванні й терорі. Чорносотенці й білі бажають нас знову повернути в минуле, поневолити. І тільки ми, сини українські, битимемося за сьогодення, адже воно належить нам і нікому іншому!

Петлюра замовк, щоб перевести подих, аж тут із перших рядів почувся грубий голос.

— Смерті нема! Є лише стрілецька честь! — голосно промовив худорлявий січовик із широкими губами та високим чолом і трохи виступив з рядів.

— Правильно. Тому що загинути за ідею — це найблагородніший вчинок. Як тебе звати, брате? — звернувся Петлюра до промовця.

— Федір Черник[12], сотник я, — відповів той.

— Ось так народжується історія! Простими людьми, тому що простота подібна до святості, — промовив Симон Васильович.

Він спустився з платформи, підійшов до Черника і простягнув йому руку.

— Ти навіть собі не уявляєш, скільки може зробити одна людина, — Петлюра уважно дивився на сотника.

— Та хіба ж я один, — Черник потиснув руку Головного отамана.

— Так, але річ у тому, що людина зустрічається зі смертю саме віч-на-віч, — Петлюра трохи затримався на ньому поглядом.

— Не зараз, то потім. Хіба ж не краще довести своїм життям правду? — Черник хотів сказати ще щось піднесене, але більше нічого не спадало на гадку.

— Я скажу тобі, брате, що кожному з нас доведеться робити цей вибір, — Симон Васильович говорив, а потім раптом затнувся, розуміючи, що нарешті зміг висловити те, про що думав останні дні.

Ще кілька хвилин на платформу поперемінно піднімалися оратори, виголошуючи промови, закликаючи кілька сотень сміливців іти напролом за свою Батьківщину. Як пояснити, що ці люди, які не знали нічого, крім своїх ідеалів, ці звичайні собі люди в овальних залізних шоломах, що дісталися їм від австро-угорців, раптом виявилися більшими пат­ріотами, ніж усі політичні марнослови. Бач, як буває: в історії люди непримітні можуть зробити більше, ніж усі славетні разом. Яка ж це іронія зміни часів!

— Слава! Слава! Слава! — гриміло над рядами січовиків.

І гучна луна цих криків спускалася по низині в бік Києва, а далі злітала вгору і мчала до семи пагорбів. А звідти назустріч вийшли шістсот бойових російських офіцерів добровольчої дружини генерал-майора князя Олександра Святополка-Мирського. І тисяча багнетів гетьманської гвардії — сердюків у супроводі двох сотень кінноти. Вони йшли наче на парад, бажаючи придушити повстання; їхні чорні куртки були подібні до панцирів, і часто на офіцерських кашкетах виднілася старорежимна царська кокарда, схожа на відкрите око комахи. І крокували росіяни багатооким ладом, подібно до величезного темного павука, який виліз із пекла: сотні очисьок видивлялися, кого б проковтнути. Ось зараз вирішується — хто кого! Ось він — момент, який переверне все. Наступний день полічить своїх живих і мертвих.

— Гати! Гати, твою мать! — кричав несамовито літній січовик майже три аршини на зріст. Він стояв на імпровізованому бронепоїзді. Попереду сховалися російські дружинники, з боків — сердюки. Бій тривав уже дві години, повітря шматував гуркіт шрапнелі й постріли. Плутанина й хаос. Усе почалося з того, що петлюрівці зайняли селище Мотовилівка, коли назустріч вийшли гетьманці. Супротивників розділяла залізнична колія, ліворуч від якої тяглося широке відкрите поле, а праворуч — великий густий ліс. Дізнав­шись, що на той момент Мотовилівку вже зайняли повстанці, Святополк-Мирський до ранку розташував свої війська на відпочинок неподалік від станції, щоб зранку рвонути в бій. Кожна година могла стати вирішальною. Кожен день міг змінити країну на багато років наперед. Хоробрий Черник не став чекати ворога й виступив першим на світанку з півсотнею бійців і одним кулеметом. Вони їхали на бронепоїзді, вдивлялися в далечінь. Усі бійці приготувалися. Раптово повітря розрізав високий свист ворожого паровоза, який рухався їм назустріч, і машиніст гетьманського бронепоїзда запримітив січовиків і дав сигнал. Зав’язалася перестрілка.

— Хлопці, не панікуйте, хлопці, — кричав той самий січовик на прізвище Дашкевич.

— Треба послати по підмогу, — сховавшись за мішками з піском, відповідав Черник.

— Ти сотник, ти й наказуй, — забуркотів Дашкевич.

— Ваню, тобі аби комизитися, — зненацька по-доброму всміхнувся Федір.

— Ще й не таке… А ти диви, що коїться! — високий закричав, бо гетьманські війська розпочали маневри.

Попереду засіли російські офіцери, які відчайдушно відстрілювалися, а одного разу навіть пішли в атаку — строєм, немов перед царем-батюшкою. Вони ж думали, що там, попереду, неорганізовані селяни, які, бач, задумали бунтувати. Але виявилося, що їхні вороги: бійці, обстріляні в Першій світовій, які побували і не в таких бувальцях. Застрочив український кулемет, і полягло п’ять десятків гетьманських офіцерів. Солдати падали, пронизані невидимими для них кулями, і їхні тіла, закутані чорними шатами, одразу ж перетворювалися на великі камені.

Сердюки лівого гетьманського флангу, не маючи великого польового досвіду, замість того, щоб збоку обійти жменьку січовиків, теж залягли синхронно з росіянами. Однак правий гетьманський фланг, який ішов через ліс, здавалося, досяг свого: розтягнувшись численними рядами, сердюки наполег­ливо оточували січовиків. Проти них Черник зміг виділити лише дванадцять стрільців, які сяк-так намагалися стримувати ворога.

— Оточити хочуть. Вгати з гармати! — закричав Черник. Він бачив, як його товариші залягли неподалік від лісу, але лінія сердюків ось-ось викине їх у кістляві осінні зарості.

— Не можу! Залишилося тільки двадцять шрапнелей. Треба тримати ворожий бронепоїзд на відстані, стріляти в нього, — закричав Дашкевич, заряджаючи з хлопцями гармату.

— От дідько! Хлопці, готуйтеся до рукопашної! — кричав Черник.

Він захвилювався — поразка близько. Варто лише сердюкам обійти їх по праву руч, і на два фронти вони не зможуть битися. Ось уже понад годину тому по допомогу послали гінця до сотника