Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

Миколи Загаєвича, але жодних звісток не було. Черник визирав з-під мішків, дивився на ворожі позиції і не знав, як йому вчинити. І раптом — в одну мить, в один короткий проміжок часу — в голові у нього закружляли спогади, немов стрічки з намальованими зображеннями, які грайливо смикає вітер. Так буває, коли наше минуле наздоганяє нас в особливо тяжкі часи, адже часто саме в тінях минулого всі відповіді.

Ось у Черника, багато років тому студента права Львівського університету, стався серцевий напад, і він упав на міську бруківку, ударившись головою. І тоненька, ніби струмочок, цівка крові наповнила жолоб між гладеньким, стертим від часу камінням. Лежав Федір на сирій площі, й серце, немов двигун літака, то глухнуло, то знову оживало в шаленому глухому стукоті. Та ось підбігла до нього дівчина, присіла й нахилилася, — її довге волосся впало на щоку Чернику; і, перебуваючи між життям і смертю, хлопець раптом відчув, як кінчики жіночого волосся гладять його шкіру. І тоді він збагнув, що немає нічого, заради чого можна було б жити, крім почуття спорідненості. І, задихаючись від перебоїв серця, безглуздо проводячи долонею по грудях, налякавши дівча та інших перехожих, Федір Черник зненацька опинився на тонкому обриві буття. Ось тоді зрозумів майбутній січовий стрілець: якщо зараз виживе, то піде битися за свою землю, бо вона і є для нього мати.

Бабах! Ворожа гармата урвала роздуми сотника. Він роззирнувся, спробував було закричати від безсилля, бо ставало зрозуміло, що вони програють. Справа лізли сердюки, а російські офіцери короткими перебіжками наближалися до них. Гей, хто з вас готовий загинути за батьківщину? Хто вірить, що гине за праве діло? Чому, чому за істину неодмінно слід гинути? Жменька січовиків готувалася до нападу.

А в цей час у густому лісі посильний від Черника нарешті знайшов загін Миколи Загаєвича. Розповів про оточення і про десяток сміливців, які кинули виклик вишколеним царським офіцерам. Загаєвич розділив півсотню на дві частини, щоб розосередитися по лінії фронту, і сам, з меншою частиною, пішов ліворуч. Степан Козак із рештою бійців узяв трохи правіше. Вони продиралися крізь густі хащі. Листопадова пуща зі щільним пергаментом опалого листя, довгими кривими гілками, великими стовбурами здавалася казковим страшним лісом. Десь далеко бахкали гармати й лунали глухі постріли гвинтівок.

І тут несподіванка: Загаєвич із бійцями натрапив на сердюцький загін, який саме йшов в обхід із флангу. Це сталося так раптово, що Микола тільки й устиг крикнути, щоб готувалися до бою, як почалася стрілянина і впало відразу три стрільці. Сердюки вже хотіли відступити, але московські офіцери кричали, проклинали, матюкали їх на чому світ стоїть, — відступати не можна! Кілька хвилин вороги ховалися за деревами, ніхто не наважувався йти вперед. Господи Боже, які ж виснажливі й лякливі ці миті! Лише одна секунда — і людина може віддати Богові душу, і тоді хіба хто згадає про неї? Пам’ять людська подібна до густого туману, крізь який проступають обриси померлих. Чи можемо ми зараз назвати їх на імена, згадати риси облич, сказати, який у них був голос? Тільки сутінки, сутінки лишаються на місці людини.

І тоді Микола Загаєвич вдихнув, наповнивши груди запахом перегною і пороху, що літав клубами в повітрі, й сказав собі, що поки вони тут сидять, там, у полі, гинуть їхні брати. В одну мить у його голові визріло рішення, яке, ніби інстинкт, змусило розвернутися командира й що є сили закричати. Його крик пролунав немов пізній глухий грім у небесах, обтяжених похмурими хмарами. Цей крик міг викликати в морі грізну бурю, міг струснути землю, щоб та вивернула свої таємні пласти назовні. Міг змінити історію, тому що в ньому було невідь скільки сили людського духу! І закричав січовик: «За братів! За Україну!» Стрільці підхопили крик, злилися в одному-єдиному звуці, ніби всі сім біблійних труб зазвучали в одну мить, і настав кінець світу. Помчали тоді українські бійці в штикову, виставивши гвинтівки перед собою. І біг Загаєвич першим, сповіщаючи своїм голосом, що людина, яка вірить, здатна змінити весь світ.

Раптовою атакою січовики налякали сердюків, які вже не могли, не встигали відступити. І встали тоді вірні гетьману українці, теж закричали, і їхні слова потонули в шумі, наче й не народилися. Помчали тоді сердюки на січовиків, кинулися також у штикову — і пішов брат на брата, кров на кров, душа на душу. Стали шматувати тоді вони одні одних, намагаючись пронизати серце, що б’ється у вогні. Горе нам, горе! Брат убиває брата. Зіткнулися тоді просто війська, супротивники або закляті вороги. То була мить, коли в густому лісі зустрілися два загони, як дві України — такі різні, такі непримиренні.

Почувши стрілянину, другий загін січовиків на чолі зі Степаном Козаком розвернувся і кинувся на допомогу товаришам. Вони поспішали, бігли щодуху. Але коли досягли місця бою, то побачили, що з усього відділення стрільців залишилося двоє людей, які стояли, оточені ордою сердюків, і російські офіцери готувалися віддати смертельний наказ. Це приголомшило Козака, і кинулися тоді всі вони безрозсудно в бій. Хто був свідком цього подвигу? Хто розповів своїм дітям, як двадцять чоловіків розбили п’ятдесятьох? Хто міг підняти чарку, щоб випити за упокій загиблих у цій битві? Мало хто, ой, як мало хто. Коли все скінчилося і останній росіянин упав, а ледь живий сердюк зник, тікаючи в лісову хащу, тоді Степан Козак ще довго стояв і важко дихав, похитуючись посеред маленької галявини, а дрібні, тремтливі краплинки крові, наче піт, виднілися на його блідому обличчі.

А тим часом загін Черника опинився в критичній ситуації. Росіяни повільно перебиралися до українського бронепоїзда, шрапнелей залишилося всього кілька. Ще трохи, і треба вирішувати — відступати чи залишатися і померти.

— Що скажете, браття? Яку долю собі обираєте? — Черник перемовлявся зі стрільцями.

— Жити, звісно, хочеться, — простягнув Дашкевич і заусміхався, показавши кілька вибитих у бою зубів.

— Чому ж не жити, — буркнув іще хтось. Решта тільки повернулися до сотника, але нічого не сказали.

— Ох, будь-що-будь! Ви можете відходити, а я залишаюся! Битимуся до кінця, — промовив Черник під акомпанемент ворожої гармати.

Снаряд розірвався зовсім близько, і важкий фонтан викинутої в повітря землі посипався на них. Дашкевич почав заряджати, другий січовик сів на кулемет, третій підняв гвинтівку. І в запалі бою всі бійці залишилися — не було часу для жартів.

Здавалося, що цій битві не буде кінця-краю. Дим, що підіймався від вибухів, застилав очі. Кров, яка просочилася крізь військовий однострій пораненого товариша, залишалася на руках тих, хто намагався затиснути рану. Глухий стогін стрільця, що