Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

Було ясно, чого хотів Кірповський, проте висловлювався він туманно, ввівши Леоніда в оману: те, що Леонід повинен зробити, це ніяка не зрада.

Так воно почалося. Він не дуже хотів погодитися, проте вибору не мав. Леонід чудово розумів, що Кірповський таким чином матиме над ним ще більшу владу. Того вечора, коли повертався додому, він подумав, що, можливо, Кірповський вимагатиме від нього все більше й більше. А що робити? Втекти до хлопців з лісу, яких частково вважав бандитами, частково такими, що їх ввели в оману, в успіх яких однаково не вірив? Це — смерть, самогубство. Вибору не було. До того ж, спочатку справа ніби обернулась на краще. Йому вже не треба було приходити до міліційного відділку, бо це могло впасти в очі. Якщо буде потрібний, то співробітник залізничної міліції дасть про це знати, коли перестріне його на вокзалі. Тоді він зустрінеться з Кірповським на приватній квартирі. Такий порядок не передбачав часті контакти, і йому видалося, що від нього вимагатимуть не багато. Нічого особливого в нього не випитували, так що докори сумління його не мучили. Чим скоріше буде покінчено з тим марним рухом опору, тим краще буде для всіх, щойно тоді його рідні будуть насправді в безпеці. Та незабаром Кірповський все частіше розпитував про групи руху опору, аніж про колгоспи, і Леонід розповідав усе, що знав, якщо воно не загрожувало його сім'ї. Він спокійно продовжував навчання в інституті, регулярно приїжджав додому, і ніхто не знав, що він став інформатором МГБ, як тоді називалася таємна поліція. Тільки через декілька місяців він отримав своє перше справжнє завдання. Очевидно, він тоді вже остаточно внутрішньо примирився зі своєю роллю, так що і не помишляв чинити опір. Кірповський його перехитрив.

— Слухай-но уважно, — почав Кірповський. — Мова йде про вбивство Лендика. Ти про це чув?

— Свого часу про це читав, — вагаючись, відповів Ленко, — та вже не пам'ятаю.

У ті часи у Львові скоювалося чимало політичних убивств, а вбивство Лендика сталося, напевне, рік тому. Навколо цього вбивства зчинився неабиякий галас, бо був досить відомий проросійськи настроєний письменник, і вбивство, як повідомляли газети, було здійснене по-звірячому. Письменника зарубали сокирою, а прислужницю задушили.

— Ось вирізки з газет, — сказав Кірповський. — Знайдеш там усі подробиці.

У цьому був весь Кірповський. Зрозуміло, що вирізки містили тільки те, що було подано до публікації. Всіх подробиць вони не містили. Справу і звіти органів Леонідові до рук не дали.

— Ми маємо всі підстави вважати, — продовжував Кірповський, — що вбивця Лендика переховується тепер у групі підпілля вашого району. Тепер ти мусиш довідатися, де саме. Ось тобі шанс почати все з чистої сторінки і врятувати свою родину.

— Що ви хочете, щоб я зробив? — запитав Леонід.

— Я хочу, щоб ти проникнув у це підпілля. Справу обставимо так, ніби хочемо тебе арештувати. Причину придумаємо. В певний час, який буде визначений, нагрянемо до мешкання твоєї тітки, а потім до тебе додому в Бусівку, щоб тебе затримати. На цей час тебе там не повинно бути. Тоді вони сховають тебе в підпіллі. Дмитро напевне захоче залишити тебе при собі, в іншому разі докладеш зусиль, щоб він тебе сховав.

Дмитро очолював боївку і був нареченим Мар'яни. Леонід декілька разів зустрічався з ним удома, і Кірповський про це знав.

— За нашими даними, вбивцю Лендика звуть Августином. Я хочу знати, хто і чому віддав наказ на вбивство, хто до цього причетний і як розгорталися події. Коли завоюєш їхнє довір'я, тобі це буде неважко довідатися. Як тільки отримаєш інформацію, одразу повертайся до Львова. Даю тобі слово — ми з тобою тоді квити і тобі дадуть спокій...

Тепер, тобто згодом, він розумів, що Кірповському йшлося про зовсім інше. А тоді він був ще надто зеленим. Він сперечався з Кірповським, той його заперечення спростовував, він пробував виставити себе жертвою примусу, проте сама думка відмовитися у нього вже і не виникала. Коли котишся вниз, то зупинитися вже неможливо.

Запахи села до нього долинули ще здалеку. Вечоріло, і холод згладив і смолисту синяву лісів, і знайомий запах садів, і пріснувато-солодкий дух снігу, який удень розтавав, а ночами ще підмерзав. Виразнішими були запахи гною та диму, які йшли назустріч із села. Підмерзлий сніг аж рипів під ногами. Ясний місяць стояв уповні, кидаючи чорну густу тінь. Тінь частоколу впала на дорогу, і постать його відбилась на ній зігнутим привиддям хижака за гратами. Далі першої хати села він не пішов. Собака його вже учула і розлючено загавкала, перш ніж Ленко встиг постукати. Роздався жіночий голос, який наказав собаці замовкнути і потім запитав: «Хто там?»

— То ти, Славко? — запитав.

— Так.

— То я, Леонід Свобода. Відчиняй. Хутко.

Щойно двері відчинилися, як прошмигнув усередину.

— Накажи собаці замовкнути! — прошепотів він. — Удома у нас є міліція?

— Не думаю, але вони приходили, — відповіла молодичка. — Яре, тихо, то свої!

— Дай мені чогось напитися.

Комедію ламати не треба було, бо таки пішки прийшов зі Львова і з самого ранку не мав ні трісочки в роті. Він почув, як вона босоніж почалапала по долівці. Налила йому миску козячого молока, яку жадібно випив.

— Ти голодний? — запитав старий Левко Андрусяк, який теж устав.

— Аж вмираю. З самого ранку нічого не їв.

— Приготуй йому щось, — промовив Андрусяк до дочки, яка вже почала поратися біля печі.

— Не хочу завдавати вам клопоту, — сказав Ленко. — Як тільки знатиму, що можу йти додому, то піду і вже там поїм.

— Облиш. Залишайся у нас. Вже і так запізно, щоб когось з