Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

Рохір ван Аарде (справжнє прізвище А. Й. ван Рейєн) народився 1917 року в Роттердамі. Перший його роман «Каїн» з'явився 1941 року, другий роман «Голос у пустелі» теж  біблійного характеру. Романи були заборонені в окупованих нацистами Нідерландах автор був арештований гестапо і ув'язнений в концтабір, де і познайомився з українцями. Після війни був журналістом, працював у провідних газетах Нідерландів.
Роман "Замах" присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой "Замаху" — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).

— Ходіть зі мною, сказав півень,

щось краще за смерть знайдемо всюди!

Брунатна голова собаки сумнівної породи була така маленька у порівнянні з статурою кремезного, плечистого Леоніда. Борис припнув собаку, яка безупинно намагалася з ними гратися, до дерева. Леонід глянув на неї, хтозна-чому провів рукою по густому русявому волоссю; почував він себе препаскудно. Вбити тварину — вже мерзенно, та ще мерзенніше було те, що вона була наочним посібником для того, як слід убити людину...

— Продовжуйте, — проказав чоловік з Москви. — І не забувайте: зблизька.

Леонід тримав газовий пістолет напоготові і зняв запобіжник. Цілився він у собаку.

— Ближче! — проказав чоловік з Москви, пильно до нього приглядаючись. Собака на напнутій мотузці витанцьовував у різні боки і крутив куцим хвостом. Це був жвавий маленький здихляк, який у машині намагався лизнути їхні руки. Та коли Леонід, присівши, підвів пістолет ще ближче, песик завмер і, допитливо повівши носом, витягнув свою шию. Пістолет був уже заледве в тридцяти сантиметрах від збудженої витонченої мордочки. Леонід одвернувся.

— Давай! — скомандував чоловік з Москви, і Леонід натиснув на спуск. Вистрілу майже не почув і вже подумав, що зброю заїло. Та коли глянув, то песик уже лежав, він ще кілька разів сіпнувся лапами і завмер. Це було огидніше, ніж він думав. Чоловік з Москви щось говорив, та до нього нічого не доходило. Він бачив лише цього малого бідолаху, який щойно перед тим так довірливо витягував до нього свій писок.

— Ампулу! — вигукнув чоловік із Москви, вихопив з його руки загорнуту в марлю ампулу, хутко роздушив її і дав йому понюхати протиотруту, після чого зробив це сам.

— А ось цього забувати не можна! — нагадав він Леонідові. — Добре запам'ятайте: за годину-півтори до того прийняти таблетку, а після пострілу відразу вжити ампулу. І тоді нічого з вами не станеться. Самі бачите: зброя діє бездоганно.

Леонід уже вертався до машини, яка чекала на лісовій дорозі. Здавалося, що його ось-ось занудить. Чоловік з Москви пішов за ним і уважно подивився на нього з боку. Тоді запропонував йому сигарету. Леонід закурив її, силкуючись, щоб не затремтіла рука. Обидвоє сіли на заднє сидіння. Трохи згодом повернувся Борис і вмостився біля водія, який так і не висідав з машини. Нашийник та мотузку Борис прихопив з собою. Вони поверталися до міста, полишаючи псину в лісі.

Все було даремно. Він уже не раз попереджував Бориса: останнього разу професор, очевидно, помітив, що за ним стежать. Зрештою, професор мав щодо цього багаторічний досвід. Адже, мабуть, не випадково він, не дійшовши до свого будинку, зайшов до холу кінотеатру, буцімто подивитися на кадри кінофільму. Чи не повідомляв він про це свого часу, ще до того, як йому стало відомо це завдання? І хіба професор той чоловік, який зацікавиться такою бриднею, як «У Гамбурзі ночі довгі»?

Леонід був єдиний на весь трамвай в окулярах від сонця, коли ж помітив це, то зняв їх і, безсумнівно, професор звернув у той момент на нього увагу. Хіба розумно саме йому доручати таке завдання?

Проте Борис повторював, що це нічого ще не значить. Коли за кимось стежиш, невдовзі може видатися, що пасуть тебе самого. До того ж є багато чоловіків, від високоосвічених до неповноцінних анальфабетів, які щодня готові дивитись на стрункі ноги чи розкішний бюст, хай то навіть на фотографії... Він солдат, і він має завдання. Професор — небезпека, і то велика небезпека, і є тільки одна можливість усунути цю небезпеку. Професор отримає те, на що заслужив, дістане сповна. Через ту його писанину сотні тисяч продовжують триматися за марні мрії, злостиві і небезпечні ідеї. Його виступи стримали багатьох від повернення на батьківщину, вони залишилися у вигнанні, як і він, плекаючи ностальгію та безглузді ілюзії, підігруючи паліям війни та провокаторам. Під впливом його пропаганди молоді люди доходили до того, що наймалися на службу до західних шпигунських служб, позбуваючись свого життя або свободи, в той час як він, безпечно сидячи за письмовим столом, надиктовував свої пишномовні, псевдошляхетні статті. Йде війна, сказав Борис, і той, хто ліквідує професора, зробить людству велику послугу.

Вони домовилися з Гедвіг, що він зайде за нею на роботу. Він побачив, як вона виходила з двома дівчатами. Вона швидко озирнулася довкола і весело підняла догори руку, обличчя її розквітло й усміхнулося до нього. Він почув, як вона привітно віталася зі своїми колегами, які покивали головами і в його бік, і тоді вона підійшла до нього.

— Привіт, хлопчисько! — промовила вона, і вони поцілувалися.

— Привіт, моє дівчисько, — відказав Леонід. Вони рідко називали одне одного по імені. Леонід не хотів, щоб вона звала його Гансом, хоч ніколи про це і не просив її. Зрештою, вона знала його тільки як Ганса, Ганса Фагеля, а йому було байдуже чути це ім'я з уст інших, тільки не від неї. Підсвідомо вона теж рідко так його називала.

Їй не треба було відразу додому. Вони вирішили разом повечеряти та піти до кабаре, на програму, яку вона давно вже хотіла побачити.

— Квитки у тебе? — запитала вона.

— Звичайно. — Вона ущипнула його за руку. — Ти милий, — прошепотіла вона. — І сміливий!

Це вона глузувала. Спочатку йому не хотілося йти до кабаре, бо програма була досить антикомуністичною і він не хотів, щоб його там бачили. Це могло б зашкодити кар'єрі, сказав він, і її це розсмішило. Ганс Фагель числився перекладачем східнонімецького центру торговельних відносин, що пояснювало його часті службові відрядження. А це офіційна установа, і там не схвально дивляться на те, що вони...