Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

Це було для них звичним ділом. Ніхто ні про що не питав, якщо хтось сам не хотів говорити. Він — один із них, його розшукували і цього досить. Досить, щоб його прийняти, щоб розділити з ним вечерю, щоб ризикнути заради нього своєю свободою, а то й життям. Коли поїв, його поклали спати біля старого Андрусяка. Місця було небагато, до того ж старий смердів. Найохочіше він ліг би біля Славки, та таких речей тут не пробачали. Від утоми він незабаром заснув.

Наступного ранку Микола, Славчин брат, пішов до дому Леоніда і приніс звістку, що Леонідові доведеться зачекати. За ним зайдуть увечері. Не думав він, що навіть тут, у Бусівці, люди стали аж такими обачними.

Мати приготувала щось виняткове — голубці. І він здогадався чому. Це мабуть востаннє, коли вона зможе їх для нього приготувати. Приправлені вони були не лише цибулею, сіллю та перцем, вони видихали любов, турботу і страждання. Вона готувала їх, а серце її краялось, всі помисли її були з ним, з її єдиним синочком. Важко було взяти себе в руки, щоб одразу не полетіти до Андрусяків, але треба було дочекатися вечора, тоді вона обійме його, можливо, востаннє. Якби ж хто знав, скільки вона пролила сліз, поки куховарила, добре, що не було Леоніда. Їй не хотілось, щоб він був свідком цього, а Катерина і Мар'яна тим часом крутилися по хаті, збираючи брата до лісу.

Леонідові стало стидно, що він збрехав, буцімто його розшукує міліція і що через це його рідні чекали облави, побоюватися якої було нічого. Це була чиста неправда, проте страшною вона була тим, що їх усіх таки могла чекати депортація. Тільки він міг їх від неї устерегти і врятувати, хотіли вони цього чи ні. Навіть якщо потім його через це і зненавидять.

Дмитро прийшов за ним тієї ж ночі. Все йшло, як передбачив Кірповський. Молодий рудоволосий велетень встиг непрошено пообіцяти Леонідовій матері, що буде ним піклуватися, тримати біля себе і оберігати. Виявити йому таку довіру — одна ганьба! Єдине, про що думав у цю мить: я їх врятую, обов'язково врятую. Все це розхвилювало і розчулило Леоніда дужче, ніж він міг удати. Він змушений був їх ошукати, проте він любив їх, саме тому, що так їх любив. Стали прощатися, і було видно, як мати стримує сльози, а батько перехрестив його, як і колись, коли Ленко ще був дитиною. Хоч Леонід вже давно у все це не вірив, він знав, що саме батько хотів цим показати, і це його зворушило. Мар'яна, яка поворкотіла з Дмитром наодинці в кошарі, захотіла їх трошки провести, та Дмитро заборонив. Ніч була зоряна. На мить вони затрималися у тіні хати. Дмитро, який був озброєний автоматом, витягнув тепер з кишені автоматичний пістолет і втиснув його Леонідові в руку. В хаті він цього робити не хотів.

— Бери, це «вальтер». Знаєш, як з нього стріляти?

Леонід кивнув головою.

— Тоді — вперед!

Криївка знаходилася глибоко в лісі і складалася з декількох підземних бліндажів. Переховувалась у ній тільки купка людей. Перебування в лісі переконало Леоніда в безглуздості опору сильніше за всі політзаняття та слова Кірповського. І чого ця купка домагається? Гаразд, це не весь загін, він розпорошений і збирається лише при потребі. І цей загін теж не весь рух опору, загонів багато, казав Дмитро. Але що залишилося від УПА — Української Повстанської Армії — від більше ніж двохсот тисяч вояків, про яких вони розповідали? Війська, яке тримало під контролем великі обшири краю і яке було в стані захистити населення, десь з п'ятнадцять мільйонів душ? Що залишилося від війська, яке відбивало масштабні наступи німецьких танків, артилерії та авіації? Це не збігалося з тим, що його вчили в школі про те, буцімто вони наймити фашизму. Вони ж розповідали зовсім інше, вони розповідали все не так, та він не мав бажання заглиблюватись у це. Що зосталося від цього всього за ці шість післявоєнних років? На них наступали і наступали, з року в рік. Цілі лісові масиви — спалені, цілі місцевості — евакуйовані, населення депортовано у Сибір, до Казахстану, врожай конфісковано або знищено. Вони розповідали жахливі речі. Але на Леоніда ці розповіді мали діаметральний вплив. Це все вони спричинили, вважав він. Біду і загибель для стількох людей, для мільйонів і навіщо? Заради справи, яка заздалегідь приречена? Яка безглузда бійня. Як довго вони будуть ще продовжити? Допоки не загине останній з тих сорока-п'ятдесяти мільйонів українців, що проживають у Радянському Союзі? Він мав їх просто за фанатиків. На мир і компроміс вони не підуть. Зрозуміло, що особисто їм вороття вже не було, та хіба через те мають усі і все загинути? Думки їхні були прямолінійні, і вони не відступлять ні на крок. Росіяни для них дияволи, а Москва — пекельне кодло.

— Але й наші часами теж допускалися жахливих учинків, — наважився якось Леонід.

— Ніколи, — почали вони його запевняти, а Дмитро, який рідко втручався у такі розмови, раптом глянув на нього допитливо.

— З чого ти взяв?

— Навіть не знаю, — відповів він, знизавши плечима. — Пригадую, як під час війни якось уночі польське поселення в Бусівці оточили, підпалили його і розстріляли всіх чоловіків та хлопців.

— Це справа рук «дітей Сталіна», — відказав запальний Федір. — Червоних партизан, це всі знають.

— Навіщо їм це? — запитав Ленко.

— А навіщо їх убивати нам? До речі, ми співпрацювали з Армією Крайовою, польським підпільним військом.

Леонід запитливо глянув на Дмитра.

— Що скажеш на це?

Дмитро дістав ножем з попелу декілька печених картоплин.

— Звичайно, вважати всіх наших без винятку героями та праведниками — це дурість. Всі вони люди, і різні серед них трапляються. А на війні все спливає, сміття теж.

Він дочистив картоплю і почав її перекидувати у своїх