Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

селі почали ходити різні слухи та домисли. Дійшла чутка і до сільського священика. А той, як побачить когось із двох в церкві, так покаятися закликає, душу очистити. А вони завжди від сповіді відмовляються, кажуть, що гріхів у них немає. А цуценя, все за наказом дідовим годують, всім свіжим і без солі. Поселили його в старому, напіврозваленому хлівчику, щоб йому там спокійно було. А як тільки північ — виходить песик перед ворота, і дивиться на небо. Так до світанку і сидить та з неба очей не зводить, хай там сніг, дощ, чи спека. Вдень ніхто й ніколи його не бачив. Тільки який піший пройде повз їхні ворота, то на ранок чутки по селу підуть, що знову чи то кіт, чи то собака біля Ганниних воріт лежала. Жили собі дід і баба
(Оповідання)

Григорій і Марія — дуже міцна сімейна пара, і двоє абсолютно різних людей. Зараз їм по сімдесят з «гаком», але в душі їм завжди по сімнадцять, що і тримає їх на цьому світі. Якби не оптимізм і життєлюбство, пішли б вже давно услід за передчасно загиблим сином.

Марія — жінка поважна, повної статури і маленького росту. Такий собі «кубик-рубик», як вона сама себе жартома називає. Любить голосно поговорити, трохи прикрикнути часом на Григорія, ну так, для порядку. Дуже любить наводити чистоту в оселі, і смачненьке готувати. Завжди поспішає, завжди бігцем. Як іноді жартує над нею чоловік: «Боїться померти залишивши справи недоробленими». Все їй треба встигнути.

Григорій навпаки, чоловік високий і стрункий. По всьому видно, що в молодості жіночої уваги йому не бракувало. Ще й нині, коли вже зовсім немолодий, завжди акуратно причесаний, гладко поголений, такий «стильний чоловічок», що й досі молоді жінки на нього з цікавістю поглядають. Дружина робить вигляд, що ревнує, а йому, ох, як приємно. І що б там не сталося, та хоч пожежа, він ніколи нікуди не поспішає. Він розважливий і мовчазний, хоча до цих пір разом з дружиною грають вистави в сільському клубі, співають у церковному хорі.

Одного разу у Марії підвищився тиск, і дід Григорій покликав мене, щоб оглянути хвору. Бо ніяк не може вона дозволити собі лежати. Помідори, бачте, поспіли. Пора консервувати. Ну коли тут хворіти? Не сезон, таки… не сезон!

Я прийшла, тиск виміряла, ліки виписала. Відправила Марія чоловіка в аптеку, а я залишилася з нею до його повернення. Поки сиділи, розговорилися. Я розповіла бабі Марії, що завжди спостерігаю з подивом за її чоловіком. Вона розсміялася, і почала розповідати історію за історією з їхнього життя:

— Брат будував будинок, а Григорій робив їм всю теслярську роботу. Я приходила до брата допомагати, обід для будівельників варити, от і побачила його там. Скажу тобі правду — я йому зовсім не сподобалася, а він мені дуже. А йому навпаки, моя сестра старша сподобалася. Вона була йому до пари: висока, струнка, синьоока. А я що? Метр з каблуками, кругленька, рудоволоса, червонощока, лице у веснянках. Він і не дивився в мою сторону. Та дуже запав він мені в душу, дуже. Ночей не сплю, все думаю, як би його побачити. Одного разу я попросила брата привести його до нас додому. Брат так і зробив. Я весь вечір надивитися не могла, так і сиділа з відкритим ротом, ловила кожен його жест, кожне слово. То води йому холодної принесу, то чогось із солодощів… Та тільки цього мало. Він все на сестру мою, Ганьку, поглядає. А часи були інші, не те, що зараз: знайомся хоч в селі, хоч в інтернеті, зустрічайся та розмовляй де хочеш. Тоді батьки вирішували, кому і за кого заміж йти. — Марія поправила хустку і продовжила. — Батько підморгнув сестрі, щоб, коли Григорій буде йти, випровадила його. Це мало означати, що він вже її наречений. Але я допустити цього не могла! Я вибігла в сіни ще до відходу Григорія, і стала чекати. А як тільки він вийшов, я схопила його, і сама поцілувала. На щастя батько мій це побачив. Через місяць ми одружилися.

— А як же дід Григорій? Не заперечував? — запитала я. — Він же ж вас не любив?

— Нє! Не любив, але перечити не став. Він був сирота, а тут моя рідня його, як сина прийняла. А потім, як говоритися: притерпілося — полюбилося. Так і живемо вже понад півстоліття і не шкодуємо. Принаймні я, — баба Марія моргнула мені, вказавши в сторону дверей. — Ади, чоловік з ліками повернувся. Щось швидко ти впорався, я тільки розповідати почала, — до Григорія.

— Про що розповідала? — запитав Григорій.

— Та, про наше сватання лікарці розказувала…

Баба Марія не встигла закінчити, як дід зареготав голосно-голосно, і повними сліз очами подивившись на дружину каже:

— Що то сватання? То не цікаво. Певно вже так мало бути. Ти краще про одруження розкажи. Відкрий секрет, як злякалася, що не прийду до церкви.

Марія витерла вологі очі, бо також не втрималась, і розреготалась від спогадів. Сьорбнула води і почала:

— Та вже, і не говори Грицю, було таке. Так ось, Галюню, слухай: В неділю вранці я готувалася під вінець. З церкви прийшов чоловік і сказав, щоб молоді для вінчання приходили під кінець служби. Сповістив про час, а ми передали нареченому. Служба починалася о десятій, значить, до полудня потрібно бути в церкві. Кожен йшов до церкви окремо, а там повинні були зустрінеться біля вівтаря. Я прийшла точно до часу з гостями і ріднею. Чекаємо. Наречений спізнюється. Нікого від нареченого, ні душі. Минула година, а молодого все нема. Мої родичі почали нервувати. Батько ходить взад-вперед. Мама голосить: «осоромив, покинув»! Я мовчу.

Відправили брата до молодого в розвідку. Повернувся брат зі словами: «Готується, скоро буде». Чекаємо ще. Знаючи його повільність, і акуратність, можна було і не дивуватися. У нього завжди в усьому повинен бути лад. «Іде! Йде! — почулися голоси людей, які були ближче до хвіртки. Священик перехрестився зі словами: «Ну і слава Богу, нарешті!» Не зрозуміло, чи то від радості за нас — молодят,