Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

в далеку дорогу, прихопивши останні, і єдині, два карбованці, що колись заховала на «чорний день». Йти треба було пішки. Транспорту тоді не було. Інколи бувало, що їхав хтось підводою на ярмарку до Вашковець, але Ганні чужі очі були ні до чого. Зважилась на пішу ходу. Взуття власного не мала, а як і виходила куди, то взувала чоловікові чоботи, або бардачі[25]. Так і цього разу вдіяла. Взула вона старі чоловікові чоботиська, які ще й добре завеликі були. Йшла Ганна довго. Мозолі на ногах пекли і нили, бо онучі давно розмотались всередині, збилися в пальцях. Ганна йшла, розгрібаючи ногами глибокий сніг, минаючи село за селом, ніби не відчувала страшного болю. Йшла і щокроку примовляла: «Я повинна допомогти чоловікові».

Втомлена до півсмерті вона зайшла до села, а потім, допитавшись у людей знайшла ту хатинку без хвіртки на околиці села Сосулівки.

Постукала у двері. За хвильку на порозі виник дуже старий дідусь. Здавалося, що йому більше ста років. Він був маленького зросту, худенький, з довгою сивою бородою, і білим волоссям по плечі. Він зовсім не здивувався приходу жінки, так ніби він її чекав, бо навіть не питав хто вона і звідки. Впустивши до хати, посадив жінку коло теплої груби. Розповіла йому Ганна, хто їй порадив до нього прийти, і з якої причини. Почастувавши жінку, дід дав води, щоб вмитися і постелив біля печі на долівці. «Ти поспи до ранку, відпочинь з дороги. Завтра тобі знадобляться сили. Дуже багато сил!» — наповів.

Не розуміла жінка, для чого завтра їй знадобиться багато сил, хіба що на дорогу додому, але й заснути не змогла. Думала про дітей, про чоловіка свого безталанного. Плакала. Молилась, щоб Господь їх не опускав. Десь тільки над ранок їй вдалося задрімати. Їй снився дім і сусіди, ніби вони пліткують, що вона покинула чоловіка з дітьми, бо не змогла більше терпіти його побої. Приснилася їй свекруха, покійна, ніби лає її, чому дітей з собою не взяла. Прокинулася вона від слів: «Пора, доню, прокидайся. Година настала!»

Ганна з дідом вийшли із дверей і пішли назад хати. Під купою сухого гілля, що вчора було засипане високим снігом, а тепер розчищене були двері. Відсунули те гілля. Увійшли. Зійшли вниз по камінних східцях. Відразу Ганна і не зрозуміла, куди потрапила. Довкола було темно і сиро. Було чути, як десь вглибині землянки капає вода. Тільки в одному кутку миготів вогник схожий на свічку чи жарівку[26]. Коли очі трохи звикли до темряви, вона змогла роздивитися: посеред землянки стояв великий дерев’яний хрест; біля хреста стояв високий плетений кошик з різками тоншими і грубшими. Ганні й у голову не могло прийти, як ці речі можуть пов’язані між собою, та ще й допомогти її горю. Що збирається робити дід? Відповідь прийшла сама:

— Зробиш, як скажу, подіє. Все лихе мине, і горю твоєму прийде кінець. Бери прута і бий, що є сили по хресту. Бий і говори — «зрікаюся».

Жінка як заціпеніла. Завмерла на мить, а потім сама не опам’яталась як вхопила до рук найтовстішого прута. Ганна брала різку за різкою, трощила її люпцюючи по хресту. Потім брала свіжу, і все била… била… била… поки не побачила, що всі вони перетворилися на друзки. Вона була в поту і сльозах, але не відчувала втоми. Трохи оговтавшись, і осмисливши, що вона наробила, впала без чуття.

Скільки часу пролежала, не пам’ятала. Коли прокинулася, і вийшла з дідом на світ, вже смеркалось.

Переночувавши у діда ще одну ніч, вдосвіта зібралася додому. Перш, ніж випровадити Ганну до воріт, дідок попросив її про послугу.

— Є в мене песеня, — каже. — Прибилося до ще вторік, та так і живе. У мене йому погано, годувати нічим. Ти, дочко, його з собою забирай. Йому в тебе ліпше буде. Це й буде твоєю подякою за мою послугу, бо грошей я зроду не брав. Бо та жива істота у мене озвіріє від голоду. Ти годувати щеня не забувай, та тільки дивися: солоного нічого не давай, води наливай щоранку першої, небраної. І поки воно в тебе житиме — буде, мир і спокій в родині твоїй. І місцячко для ночівлі приглянь йому тихе. Не любить воно шуму. Песик спокій любить. А тепер іди, жінко, бо шлях не близький.

Ганна вийшла з дідової оселі, а собача смиренно йшло за нею. Вона й рада була, що не одна шлях долає. Разом із щеням навіть дорога їй коротшою здавалась. Ноги зовсім не боліли, і чоботи вже ані трохи не муляли. Пізно ввечері добилася вона до рідного дому. Тільки розтворила хвіртку у двір — насторожилася: якось вже дуже тихо було навколо, спокійно, як ніколи. Вдома її не було всього три дні, а на подвір’ї ніби все змінилося. Вона стояла у хвіртці і роздивлялась на вивішену на мотузці білизну, на чисто прометені від снігу стежки, на велику купу наколених дров. Дивувалась. Замріялась на мить. Налякав її голос чоловіка, що несподівано роздався з-за рогу хати: «Ганнусю, це ти, моя квіточко? Ти повернулася? Ти де була? Я і не знав, що вже й думати».

Чоловік був гладко поголений, одягнений у білу нову сорочку, і начищені до блиску чоботи. На коліна перед нею впав, обійняв, руки жінці цілує та просить, щоб жінка простила його за все скоєне ним зло і заподіяний біль. Поклявся більше ні краплі горілки в рот не брати, і пальцем її не торкатись. Вона очам й вухам своїм не повірила. Увійшла до хати. Діти чистенькі, в хаті прибрано, їда зварена. Чоловік вмить зігрів воду і сам вимив дружині ноги.

Так і зажили з того дня в злагоді, і достатку. Микола пити кинув, найнявся на роботу до шевця, і дружину з дітьми більше не бив. Ніколи!

Це привело до того, що по