Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Ще раз почую щось таке — опинишся там, де був!

Адась сказав їй, що дядько шпетив його за конфлікт з начальником управління, і вона поквапилася повірити йому. Вже хоча б тому, що чоловіки невдовзі підмирилися, й дядько, посівши посаду заступника міністра, не лише перевів Адася в столицю, але й допоміг йому створити концерн, яким той нині успішно керував. Проте, дядькове «Маньчин сину!» не раз жалило їй серце і збуджувало підозри, що дядько відшмагав Адася не за сварку з начальником, а за щось інше, набагато прикріше…

«Мабуть, дядькові донесли, що Адась кокетував з якоюсь співробітницею. Він сам не опускався до службових романів і співробітникам не дозволяв «романсувати» на службі. Але це було давно. Зараз Адася цікавить лише концерн», — заспокоїла себе Євгенія і знову почала читати.

…Цієї ночі я була Євою і водночас Адамом. Лежала — зморена, з зів’ялим коренем під тією яблунею, що росте біля печери. До мене тулилася якась жінка — смаглява, пружна, гаряча, мов полоз, що перегрівся на сонці. Вона торкнулася мого кореня і поцілувала мене так, що я мало не зомліла від огиди, бо вона була неприємною мені. Проте мій корінь настовбурчився, і вона, спостерігши це, почала наповзати на мене. Я сказала йому: «Ляж, бо я сплю!» Але корінь не підкорився мені. Я збагнула, що він, найвартісніша частина мого тіла, збунтувався проти мене, бо хоче належати їй — і з силою відтрутила її.

— Який ти тупий! — презирливо просичала жінка і пішла кудись, похитуючи широкими, майже такими як мої, стегнами. Я хотіла заснути, але не змогла, бо всі мої м’язи стужавіли, а корінь зробився твердим, як камінь. І потяг мене за собою! Я підхопилася й помчала за тією жінкою, люта, як голодна левиця! Ні, як десять левиць! Стрибнула їй на спину, повалила долі й увігнала в неї корінь, наче крем’яний ніж у яблуко. Я товкла її, кусала й щипала доти, допоки небо не спалахнуло і не скрутилося в сувій, а сім’я — військо моє — не вирушило здобувати зорю, яку вона ховала в собі й завзято боронила від мене.

Жінка одразу ж підвелася, пригладила довге (довше, ніж моє), чорне, наче крило ворона, волосся, зневажливо вирекла: «Ти не людина, й ніколи не станеш людиною!» — і подалася, накульгуючи, до струмка. А я заплакала з горя, що моє сім’я дісталося їй, ненависній, а не моєму Садові, що вона хлюпається в струмку, а я лежу, безсила, наче змія, що скинула шкіру, і заблагала Отця, щоб той спопелив її, а мені повернув силу і владу над коренем, бо доглядати Сад хоча й почесна, проте важка робота. А крім цього Саду, на землі є ще багато інших Садів. Я здобуду їх і впораю, якщо жінка не висотуватиме мене! Я кричала Йому:

«Отче! Вона жадає, щоб усі звірі вистрибували довкола неї! Всі плазуни плазували за нею! Всі птахи кружляли над її головою, а дерева й квіти викоренили себе, щоб бути їй свитою! Коли я признався їй, що хочу здобути всі Твої Сади, вона розсміялася: «Спершу здобудь мене!» Зглянься наді мною! Оберни її на глину!»

Вранці я розповіла про це Адамові. Він збентежився:

— Це був сон про моє, вірніше, наше минуле. Забудь його!

— Забуду, якщо ти скажеш мені, хто ця жінка і що вчинив з нею Отець!

— Це Ліліт, — знехотя признався він. — Жінка, витворена з пороху земного, котра замалим не погубила мене. Тепер вона замешкує на закрайках Саду.

— Одна?

— Ні! З найдужчими звірами, з найхимернішими плазунами й птахами. Вони підлягають лише їй, а мене ненавидять, бо вважають, що це я скривдив її, а не вона мене.

— Ти навідувався до неї? — несміливо запитала я і вперше відчула, що маю серце — велике й колюче, як кактус.

Адам заперечно труснув головою:

— Ні! Я ненавиджу її! Крім того, Отець, створивши тебе, поклав межу між нами і нею. Той з нас, хто перекрочить її, вже не зможе повернутися…

Він уперше розмовляв зі мною, як з рівнею, і я, зрадівши, дозволила собі пригорнутися до нього й запевнила його, що ніколи, хай би що, не перекрочу ту межу.

— Не ходи туди, — попрохав він, — бо вона… суща дияволиця. Може вроїти тобі будь-що.

Я розсміялася:

— Ти забув, що я постала з твого ребра й ненавиджу те, що ненавидиш ти?

Й того ж дня, по обіді, коли він заснув, побігла на загумінки Саду, щоб не у сні, а наяв побачити дивну жінку, котра доброхіть відпала від Адама. Бігла й чудувалася, що мені не соромно обманювати Адама, що чим далі я відбігаю від нього, тим менше боюся звірів, гадів, а також його — гнівливого, важкого на руку.

«Спи, чоловіче! Спи до мого повернення», — подумки наказувала я йому, відважно, ба, навіть суворо, так, наче була Адамом, що квапиться до своєї Єви, а він — відлученою жоною. В мене гейби виросли крила — великі, проте легкі, як у бабки, і я дісталася господи Ліліт швидше, ніж сподівалася. Й замалим не перелетіла межу — ланцюжок червоних, як калинова крівця, іскорок, що перебігали то справа наліво, то зліва направо.

За ними стелилася пустельна, поросла різнотрав’ям рівнина. Там під могутнім баобабом сиділа, спершись на велетенського лева, жінка, котру я бачила уві сні. Крупний тигр, лежачи перед нею, вилизував їй п’ятки, розмаїті звірі, великі й малі, оточували її і так мирно й благоговійно зорили на неї, наче споглядання своєї повелительки замінювало їм не лише розваги, але і їжу. На гілках баобаба виспівували пташині хори, а кондор, що зависнув над її головою, затіняв їй потужними крилами сонце.

Лев помітив мене першим і рикнув так, що луна його роздратованого рику, вдарившись об мої груди, мало не збила мене з ніг.

— Цить, любий! — торкнувшись рукою його гриви, ласкавенько мовила Ліліт. — Це ж та… з ребра! — й озвалася до мене: — Я знала,