Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

мене, як на лихо, була тільки дитяча метрика. Йду, й мені світ в очах точиться, ноги тремтять: заберуть — поминай, як звали! Йду я на того німчуру, він в окулярах: проведи, думаю, такого...

— Давай-но трохи покріпимось,— перебиває батько, і вони всі троє підіймають чарки.

— Суну йому в руку метрику: документ, кажу. Дивиться він на той документ, а по-нашому ж ні бальмеса. А я стою, і ноги в мене тремтять...

— Якось обійшлося,— довершує батько.— Інакше не сиділи б тут разом.

Вони випивають, а мені стає важко дивитися, так клеються повіки. Дядько майже не їсть, ледь-ледь мемзяє, а їжа в нього на тарілці мов не чіпана; чарку він п’є, але вона завше лишається повна, і мене аж морозить. Ні, я, певне, замалий ще для таких ночей, мені нелегко їх витримувати, гей, важка оця перша безсонна ніч! Мати помічає це.

— Може, підеш поспиш?

— Ні, ні,— хитаю я головою.

— Ти просто ляж,— лагідно каже батько.— Ми ще трохи посидимо, а ти приляж.

— А й справді, приляж,— підхоплює мати.

Дядько всміхається до мене. І мені стає добре й погідно від тої усмішки, адже мені нема чого виставлятись перед ним дорослим. Мені раптом не хочеться бути дорослим; як-не-як, а оці тонни темряви витримати нелегко. Лампа наша слабка, тонни темряви кладуться нам на карки, а може, обплутує це нас тонка прозірчаста сітка з золотою ниткою, що її тчуть комахи. Одна з цих комах пролізла до нас й обпікає над нашою лампою крила.

Я лягаю в ліжко. Але не для того, щоб спати: цю застільну розмову хочу-таки дослухати.

— Отак ми й жили,— повторює мати.— Навчились навіть хліб пекти. Зерна ще дістанеш сяк-так, і змолоти не штука, млини працювали, а от хліб... Тим, що видавали...

— Сільські люди навичку мають,— каже батько.— А нам усе як з першої руки.

— Не святі горшки ліплять,— героїчно підхоплює мати, і її обличчя на мент стає горде.

Я добре бачу це обличчя. Але я не бачу дядька. Бо дядько сидить до мене спиною. І знову здається мені, що він не заступає того світла від лампи, що воно просочується крізь нього, а може, світиться в ньому. Я бачу лампу в чоловікові, моя нитка знову рветься, знову дві її половинки пливуть у кімнаті лекалами, і я ось-ось згасну в цій ночі, як гасне свічка чи хоч би ота лампа, котра дивно просвічує мого дядька. Мозок мій уже не палає серед ночі, як досіль, і я розумію, що й справді можу заснути й навіки вирізати зі своєї уяви і цю нічну учту, й бесіду. Тоді я знову стану звичайним хлопчаком, і мені, як і всім, присниться, що я літаю. Отак з гори на гору скачу, наче казковий олень, і всі з мене захоплені. Але щось іще тримає мене в хвилях безсоння; я начебто чую глибоке й утомлене зітхання; материн голос розповідає свою нехитру житейську повість; вглибині хитається борода того діда, який допомагав нам жити і через це міг жити й сам,— той дід помер ще в тих часах, у яких плавають тільки невеликі уламки мого життя, часом яскраві, а часом як клапті туману; я наказую собі розплющити очі й напружити слух, і хай точиться далі та повільна, втомлена розповідь матері; маю обов’язково вислухати її, адже я сам для них немалий клопіт: за мною треба було невпинно стежити, щоб не губився я в тих безмежних лабіринтах вулиць, в яких неважко загубитися й навік. І я знову хапаю оті відлетілі від мене хвости ниток і зв’язую їх, хай не міцним вузлом, але надійно.

— Важче нам стало, коли Павло знову у військо пішов,— розповідає мати.— Бо що я могла з дитиною на руках? Лишилась у нас сяка-така шкіра, прийшла якось кума й давай мене лаяти: «Чого ти руки опустила!» Кума мала четверо дітей, чоловік загинув, але вона міцна жінка. Взяла я ту шкіру й почала з неї заготовки різати. Спершу воно як не з руки, а тоді й приловчилася; не святі горшки ліплять!

В матері знову горде обличчя, а мені чомусь дивно стає, що все те, про що вона розповідає, і справді було. Більше — коло всього того жив і я, і хоч пам’ять моя з того часу — дірявий мішок, ота гордість проймає й мене, начебто і я брав участь у всьому тому, про що розповідає мати, і так само тяг житейську лямку. Але я мав тоді й перевагу над нею, я міг зі спокійним серцем вийти з двору й піти, куди очі дивляться, адже непремінно знав, що в будь-якому кінці світу обов’язково знайду її, матір мою, а коли ні, розшукає мене вона. Через це й міг бути такий легковажний, міг віддаватися своїй чудній пристрасті. Йшов, доходив до кінця вулиці, а тоді знову шукав кінця. Закусував губу й ішов, і було тяжко знайти слова й кару, щоб застерегти мене від цього.

Вікна ледь-ледь посіріли. Дядько встав з-за столу і розімнувся. Схилилася над столом утомлена й притихла мати, відкинувся на спинку стільця батько; в матері мокре обличчя, в ламповому світлі воно блищить і грає жовтими живчиками; батькове обличчя закуте натомість у жовту броню, і на ньому не рухнеться й м’яз. Дядько повертається в мій бік, синє світло від вікна обливає його утлу постать чи, може, це мені тільки здається, може, таке світло сочиться прямо від нього. Він зрушився і повільно пішов важкою, дерев’яною ходою, якою ходять дуже засидівшись. Мені забиває подих; він іде до мене. Схиляється наді мною, і я вперше бачу його очі, хоч тут, коло мене, світла й небагато: очі в нього темні, глибоко загнані в череп, але напрочуд теплі, наче озерця. Сухі вуста його ледь-ледь торкає гарна й зовсім схожа на материну всмішка.

— Ще не спиш?— лагідно питає мене дядько, якого ми досі