Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

— Закуриш?— пропонує батько і простягає дядькові пожмакану пачку «Ракети». Але дядько хитає заперечливо головою: він не курить. Батько виловлює з пачки цигарку і вже пускає біля того «нашого» ліхтаря хмару диму. Мені стає жаль нічних комах, адже вони так непокояться від того диму, він заважає їм у їхній копіткій праці; в цей мент вони, може, й псують пряжу, і хтось у якійсь хаті на цій вулиці прокидається і довго дивиться в темний сволок, зітхає і чекає, доки знову йому на очі не спаде золотиста сітка...

Мати миє в мисці почищену картоплю і відразу ж розпалює примуса: наливає на поличку гасу, прочищає голкою отвір, накачує насосиком. Тоді підпалює гас, і за хвилю над головкою примуса гуде синя шапка. Батько вмикає світло, але воно майже відразу починає мигати, і в цьому миготливому світлі я знову хочу роздивитися дядькове лице. «Ванька, не дурій!» — весело кричить батько, але «Банька» не хоче слухати, ми поринаєм у цілковиту темряву. З кухні ледь-ледь світить синя шапка примуса, десь там мати запалює лампу. На сковорідці вже шкварчить картопля, і солодкий її дух повзе до нас у кімнату. На порозі стає мати з лампою, і в неї під цю хвилю таке обличчя, яке я найбільше люблю: молоде, таємниче й гарне.

— Це в нас буває часто,— каже вона і ставить лампу на стіл. На столі вже стоять пляшка з горілкою і пляшка з вином, а за якийсь час мати вносить миску кришених огірків та помідорів. Від лампи пахне горілим гасом. Батько з дядьком сідають до столу, я біля них, і мати зорить на мене трохи осудливо:

— Може, ти б лягав уже спати?

— Хай трохи посидить,— каже дядько глухим голосом.— Я хочу на нього подивитися.

Я червонію, бо сам перш за все хотів подивитися на нього.

— Давай, поки та картопля,— каже батько і виколупує з пляшки картонного корка,— кружлянемо по одній!

Він наливає в три чарки; мати на кухні в цей час перегортає картоплю, і чути звідти легкий дух пригорілого, який змішується з духом лампи. Там вигулькують з-під материного ножа зажарки, які я завше вихоплюю пальцями й кидаю до рота. Але я тільки ковтаю слину: при дядькові мені не хочеться показувати себе таким малим. Я сиджу по-дорослому за столом і крайока зиркаю на дядька. Обличчя в нього таке ж синювате, так само в очних западинах глибокі тіні; картуза він скинув, і на голові в нього рідке, злипле й розкидане в неладі волосся.

— Галю, ходи!— гукає батько.

— Зараз перегорну картоплю,— відгукується мати. Потім шкварчання стихає: вона наклала на сковороду покришку.

Дядько п’є чарку начебто знехотя. Його худа й суха рука тремтить, і мені на мент здається, що на ній зовсім немає шкіри, що це суха костомаха, я бачу всі суглобики й кісточки. Але я намагаюся триматися мужньо, намагаюся бути серйозним та зосередженим, як і всі вони...

Здається, це перша нитка, яка уривається, але яку я не хочу губити, адже вона шикує в ряд всі накопичені в моєму мозку картини й видива. Була натягнута та нитка, як струна, і я, здається, трохи перекрутив ручку, бо нитка рветься безгучно, обидві її половинки скручуються в темні лекала, корчаться й морщаться, ховають, як черв’яки, голівки в місцях зриву, пливуть перед моїми розпашілими очима: я, здається, втомився, хоч мене й бадьорить дух смаженої картоплі і яєчні до тої картоплі; чую стукання виделок, вони залізні, з кістяними ручками, і в них між залізом та кісткою в місцях заклепок набилося невимивного бруду чи радше іржі. Пахне горілкою й паленим гасом, батько розливає в чарки, рідина дзенькотить об скло, потім булькає в горлянках, коли п’ють; мені страшно стає щось у цій хвилі загубити — нитка все-таки перервана; хапаюся, щоб зловити ті її закручені хвости, які хочуть уникнути мене. Я таки хочу спати, в моєму мозку горить щось таке, як вогонь цієї лампи —«п’ятнадцять свічок». Цим «п’ятнадцятьом свічкам» трохи затісно в колі гнота, вони хочуть розсіятися по столі й освітити покій так, щоб 3.нього зникли тіні; це світло в дивний спосіб нагадує мені руїни, повз які ми оце йшли,— я вже скріплюю зловлені кінці нитки. Очі мої розплющені, а в них стоять сльози: бозна від чого з’явилися, бозна від чого печуть!

— Отак ми й жили,— розповідає повільний, вільжистий материн голос.— Павла я знайшла в одному з таборів для полонених. Добре, що в мене були ті золоті кульчики, пам’ятаєш, материні. Я віддала німцеві ті кульчики, і Павла випустили. Має собі тепер з чого жартувати: виміняний на кульчики. Але тоді було не до жартів.

— Гнив би досі в землі,— понуро каже батько, але обличчя його спокійне. Тільки заходили ледь видно жовна.

— Ми вже вкупі тягли,— веде, похапцем мати, начебто виділено їй, щоб оповісти те, небагато часу. Лампа стояла близько від неї, і її обличчя було найсвітліше і через це незнайоме, а може, саме таке обличчя й було в неї, коли рятувала вона батька.— Павло навчився шевцювати. Ти ж знаєш Карплюка, сам він уже працювати не міг, а навчити, то чого доброго.

— Крутий був дідисько, — сказав батько. — Тільки що не так, у три шиї гне.

— Стара його померла, а він лишився сам. Ми його й узяли до себе, бо пропав би старий.

Я починаю дещо пригадувати й собі. Оте обличчя, яке з’явилося мені на мить, коли лягав сьогодні у ліжко, було обличчям того старого. Я пригадав, як він сидів за столом і, чвакаючи, їв борщ. Пожадливо вигортав із миски страву, а смужки буряка й капусти висіли на його бороді. Я з того сміявся, але він не помічав того сміху: він їв!

— Якось,— сказала мати,— німці оточили базар. Вони дуже любили документи, ті німці, а в