Джо Хілл - Пожежник

світла в камері трохи пристосувалися. Рене й далі лишилася сліпучою примарою, хистким сяйвом у блискотливій подобі жінки. Сяйливий візерунок драконячої луски затінив риси її обличчя. Очі жінки були блакитно-білими променями світла і справді трохи скидалися на промені смерті, як у тих науково-фантастичних стрічках п’ятдесятих років. Вона притискала свій вазонок м’яти під лівою рукою.

Охоронець, що бавився з кийком, відсахнувся від неї. Його кийок приземлився йому на плече і він гепнувся зі стільця. Інший охоронець жбурнув планшетку в повітря, наче вона враз перетворилася на кобру. Не втримавшись на ногах, він завалився на підлогу.

Рене поглянула спершу на одного, потім на іншого, примирливо — як здалося — звела руку й заквапилася геть.

Альберт Голмс промовив до Гарпер:

— Вона сказала: «Не зважайте на мене, хлопці, я піду й вибухну десь надворі, де нікому не завдам шкоди».

Доктора Раялла, штатного патолога, це зовсім не вразило. Він уже читав про зовнішні випадки протікання хвороби, коли драконяча луска досягала критичної маси, а тоді з якихось причин вщухала без негайного спалахування. Він запевнив кожного, хто став його слухати, що рештки Рене Ґілмонтон невдовзі знайдуть у радіусі сотні кроків від шпиталю. Але коли санітари прочесали високу траву в полі довкола парковки, шукаючи кістки, то не знайшли нічого. Як і не знайшли жодної вказівки обраного нею шляху: жодних обпалених кущів чи бур’яну. Здавалося, вона не вибухнула, а просто випарувалася, захопивши з собою вазонок м’яти.

У ЦКЗ був загін, який мав прибути до Портсмутського шпиталю в серпні, щоб перевірити дотримання всіх карантинних процедур, і доктор Раялл запевняв, що покаже їм відео з інцидентом місіс Ґілмонтон. Він був переконаний, що вони поділятимуть його думку.

Але загін з ЦКЗ так ніколи й не побачив цього запису, бо до настання серпня від Портсмутського шпиталю залишилося лише порожнє згарище, випатране вогнем, а доктор Раялл був мертвим разом з Альбертом Голмсом, сестрою Лін і п’ятьма сотнями пацієнтів.

5

Вона не знала, скільки простояла, споглядаючи, як палає Портсмутський шпиталь. Густий чорний дим, здіймаючись на тисячу футів догори, клубочився над нею, над ними всіма, і грозовою хмарою здушував небо. Сонце маленькою червоною монеткою тьмяно сяяло крізь скупчення диму. Якийсь лікар запитав: «Хтось прихопив маршмелоу?» — і зареготав, та ніхто його не підтримав.

Не минуло й п’яти хвилин, відколи залунав сигнал пожежної тривоги, а електрики вже не стало. Миготливі аварійні вогні пульсували в темряві, розтинаючи час на сліпучі завмерлі відтинки. Гарпер вибиралася крізь ці тіні назовні, поклавши долоні на плечі медсестрі, що йшла попереду в довгастій безладній вервечці евакуйованих. Повітря на першому поверсі було задимленим і сповненим тоненьких дрібних піщинок, та пожежа вирувала десь над ними. Спершу вереск тривоги жахав її, але коли вона вирвалася на денне світло, їй ледве не було нудно — сорок п’ять хвилин волочитися крізь натовп. Гарпер навіть на думку не спадало, наскільки кепські справи, поки вона не покинула будівлю й не озирнулася.

Хтось сказав їй, що жодна душа вище другого поверху не врятувалася. Хтось інший додав, що все почалося у кафетерії: спершу спалахнула одна людина, потім друга й третя — вони вибухали, мов рядочок феєрверків. Охоронці запанікували й позамикали двері, щоб запобігти поширенню. Гарпер так і не дізналася, чи було це правдою.

Швидко з’явилася Нацгвардія і натовп відтіснили до дальнього краю парковки. За ними Портсмутська пожежна частина кинула на гасіння вогнища увесь наявний автопарк, всі шість вантажівок... та кожному було зрозуміло, що це не принесе жодної користі. З тріснутих вікон виривалося полум’я. Під чорним снігопадом попелу з притаманною їм професійною байдужістю пожежники, не покладаючи рук, боролися проти вируючого вогнища, на яке перетворився шпиталь. Та грізні струмені води, здавалося, не здатні були нічого вдіяти.

Десь всередині Гарпер нуртувало дивне, майже приголомшливе відчуття, наче її дуже сильно вдарили, збили з ніг, і тепер вона чекала, поки тіло відзвітує про обсяг травм. Від приголомшливого виду всього цього вогню й диму всі думки полишили її голову.

Якоїсь миті вона зауважила цікаву деталь: пожежника, який незрозуміло чому стояв поряд з нею, по цей бік загороди, замість того, щоб з братами по зброї тамувати вогонь унизу. Гарпер помітила його лише тому, що він витріщався на неї. На ньому був шолом, бруднувата жовта куртка, а в одній руці тримав пожежний інструмент, довгий залізний багор, з якого стирчали всілякі гачки й лезо сокири. Чомусь їй здалося, що вона його впізнає. Це був жилавий, довготелесий чолов’яга в окулярах, з гострими рисами обличчя, і в спрямованому на неї погляді читалася якась тужба. Він продовжував дивитися, поки довкола м’якими чорними завитками спадали попелясті сніжини. Попіл вкривав їй руки, пір’ям устилав волосся. Дрібка попелу осіла й розкришилася в неї на кінчику носа. Мимоволі вона чхнула.

Гарпер силкувалася пригадати, звідки могла знати цього тужливого пожежника. У просторах своєї памяті вона намагалась намацати той спогад лагідно й дбайливо, так, наче обстежувала руку дитини, щоб упевнитися, чи немає в ній перелому. Дитина, ось воно що: вона пригадувала його з дитиною. Але не зовсім його. Вона зловила себе на думці, що поводиться дурнувато, і їй слід підійти та запитати в нього, чи вони знайомі, та коли вона знову глянула, він уже зник.

Всередині шпиталю щось обвалилося. Напевно, дах завалився на поверх під ним. Клуби брудної бурої куряви, повні штукатурки, порснули з вікон верхнього поверху. Один з нацгвардійців, що був з паперовою марлею на обличчі, схопився за голову руками в синюватих латексних рукавицях, наче готовий здаватися ворогу.

— Народ! Нам треба, щоби ви знову посунулися! Я вас прошу — зараз усі гуртом зробіть три кроки назад задля вашої ж безпеки. Це я чемно зараз прошу. А вам не захочеться випробовувати мою чемність, повірте.

Гарпер ступила назад крок, тоді ще один, а тоді ноги в неї підкосилися. У голові паморочилося, в горлі дерло. Їй нестямно кортіло прохолодного ковтка води, щоб нарешті прочистити рот від піску, і єдиним місцем, де вона точно могла це зробити, був дім. Власної автівки Гарпер не мала — не вбачала в цьому сенсу, бо майже ніколи не покидала шпиталю — тож розвернулася й пішла пішки.

Лише пройшовши півкварталу, вона зрозуміла, що плаче. Чи то було через смуток, чи через насичене димом повітря, сказати вона не могла. День пахнув як пікнік у літньому таборі, як добряче засмажений хот-дог. Тоді вона усвідомила, що запах хот-догів був душком від обвуглених трупів. Гарпер подумала: «Мені ж це снилося».