Ірина Смоліч - Пісок у склянці

Ви дуже люб'язні, я почекаю, — подякував їй Віктор і, відійшовши від реєстратури, став прогулюватися холом.

Його єдиним бажанням було якнайшвидше покінчити з усім цим та зайнятися нагальними справами. Якщо не встигнути сьогодні у видавництво на засідання колегії, появи книги доведеться чекати ще пів року. А це жодним чином не входило до його планів. Втім, як і вчорашня аварія. Вона сплутала йому всі карти, а можливо, загрожувала більш серйозними наслідками. Дитина могла не вижити, і тоді на нього чекала в'язниця чи, як мінімум, тривалий судовий розгляд. Те, що він поки не зізнався у скоєному, не мало ніякого значення. На авто могли залишитися сліди від удару, та й загадкового пана Бове теж не можна було списувати з рахунків.

Віктор нервово подивився на годинник. Минуло не так багато часу з тієї самої миті, як чергова розбуркала його. Вона все ще сиділа за столом, постійно кидаючи насторожені погляди, які надзвичайно його дратували. Як легко через чиюсь безглузду помилку опинитися в ідіотському становищі! Залишалося сподіватися, що все з'ясується дуже скоро.

Почувши позаду кроки, Віктор озирнувся. До нього прямував той самий лікар в окулярах без оправи з реанімаційної бригади, який вчора оглядав дівчинку. Він чудово запам'ятав його обличчя та колючі як крижинки очі, хоча сьогодні вони й виглядали втомленими — під ними пролягли глибокі тіні. Однак Віктор був радий цій зустрічі. Лікар міг не лише підтвердити його слова, але і повідомити, як зараз почуває себе дитина.

— Доброго ранку! Це ви хотіли мене бачити? Я вас слухаю, — сказав лікар, коли наблизився впритул. Здавалося, він не впізнав Віктора.

— Я вибачаюся, але вчора ввечері я привіз сюди маленьку дівчинку. Її збила машина. Можливо, ви пам'ятаєте нашу розмову. Так от, я б хотів дізнатися, як вона себе почуває і чи все з нею гаразд.

Лікар поправив окуляри на носі та взявся вивчати обличчя співрозмовника.

— Авжеж, — нарешті вимовив він, — я вас згадав. Перепрошую, як ваше прізвище?

— Нетке.

— Так, пане Нетке, ми дійсно вчора з вами розмовляли.

— Правильно!

Віктор зітхнув з полегшенням — на щастя лікар впізнав його, проте той несподівано видав:

— Але, якщо я не помиляюся, ви привезли до нас не дівчинку, а чоловіка похилого віку. Ви ще сказали, що знайшли його на дорозі та подумали про наїзд, — лікар зробив коротку паузу, немов чекав підтвердження своїх слів. — Так от, ми нічого не змогли зробити й вночі він помер. Мені дуже шкода.

Віктор приголомшено витріщився на лікаря — він гадки не мав, як реагувати. З ним багато чого траплялося в житті, якщо враховувати його адвокатську практику, але з таким відвертим знущанням і нахабною брехнею він зіткнувся вперше. Це вже не лізло ні в які ворота. Мабуть, вчорашній фарс не закінчився, і диявол знову зібрався пограти з ним у свою гру.

— Ви що, з глузду з'їхали? — розлючено вимовив Віктор.

— Я перепрошую, але не могли б ви поводитися більш чемно? — на обличчі лікаря промайнула розгубленість. Він явно не чекав подібної реакції. — Ви все ж таки перебуваєте у лікарні.

— До біса чемність! Що ви мені голову дурите...

— Пан Нетке, прошу вас, заспокойтеся. Не потрібно так гарячкувати.

— Повторюю, я привіз до вас маленьку дівчинку і хочу знати, в якому вона стані.

— А я вам повторюю, не було ніякої дівчинки.

— Я що, схожий на повного ідіота? — Віктор почав вкриватися червоними плямами. — Чи ви вважаєте, що я не можу відрізнити маленьку дівчинку від клятого дідугана?

Він погрозливо стиснув кулаки та зробив крок назустріч лікарю, з якого вмить злетіла уся зверхність. Той потроху став відступати назад, водночас роблячи знаки черговій, щоб вона викликала охорону.

— Послухайте, шановний, — вимовив лікар якомога м'якше. — Я й не думав вас обманювати. Навіщо мені це? Напевно, ви самі щось переплутали.

Він зробив ще декілька кроків у напрямку до рятівних дверей, але Віктор наполегливо йшов за ним.

— Нічого я переплутав! Я особисто передав дитину вам у руки.

— Але чому тоді я нічого про це не знаю?

Всередині Віктора ніби щось вибухнуло.

— Як же ти, падлюка, не знаєш, коли ти при мені слухав її серце стетоскопом та світив в очі своїм мерзенним ліхтариком? — він схопив і без того переляканого чоловіка за барки та як слід труснув.

Лікар смикнувся щосили у намаганні звільнитися, однак з того нічого не вийшло. Лише затріщав по швах комір сорочки, а з носа зіскочили окуляри та відлетіли кудись убік. На щастя, прибігли двоє охоронців, які вмить заломили Вікторові руки за спину і поклали його обличчям на кахель.

— Пустіть мене, я не божевільний, — спробував вирватися Віктор, але це виявилося неможливо — охоронці тримали його залізною хваткою.

Лікар дістав з кишені носовичок, стер ним піт з чола і тільки після цього підібрав дивом вцілілі окуляри.

— Відпустіть його, — наказав він охоронцям, які беззаперечно йому підкорилися.

Віктор підвівся з підлоги та обтрусив одяг, хоча в цьому не було ніякої потреби. Його роздирали суперечливі почуття. З одного боку, йому було