Алессандро Кампі - Муссоліні

преса, – найбільше посприяв тому, що врешті-решт сформувався політично ефективний (і навіть необхідний), але історично фальшивий і зневажливий образ Муссоліні, а разом з ним, власне, й фашизму, хоча те ж саме можна сказати й про деякі прояви його ідеалізації – і до сьогодні ми від цього не визволилися.

Утім, навіть присвячена Муссоліні література, що у великій кількості з’явилася після Другої світової війни – коли негативне зображення його особистості та його ролі в історії набули фактично офіційного статусу, – довго надавала перевагу зневажливим інтерпретаціям, які можна було віднести радше до відвертої фальсифікації, моралізаторських і психологічних вигадок, ніж до історично-політичного наративу. На думку спадає приклад славнозвісної сторінки щоденника, яку оприлюднив Кроче в 1948 році (хоча запис зроблено 2 вересня 1943 року), де постать екс-диктатора та його «нікчемна», на думку філософа, особистість були вимальовані так: «У дійсності він був людиною невеликого розуму, що добре пояснює повну відсутність у нього моральної чуттєвості, неук, невігластво якого полягало в тому, що він не хотів знати й не знав елементарних речей про загальнолюдські та соціальні стосунки, нездатний до самокритики, нечутливий до докорів сумління, зарозумілий, позбавлений будь-якого смаку в кожному слові та жесті, завжди на межі грубості та пихатості»68.

Саме таке антиміфологічне та розвінчане зображення Муссоліні, якого вважали то кровожером, то актором, то чародієм, то індивідуалістом, що понад усе прагне влади, то мегаломаном, то безкультурним демагогом, то корупціонером, то маріонеткою в руках ляльковиків – капіталістів і реакціонерів, тривалий час залишалося домінуючим у політичній культурі тих сил, що сприяли поваленню фашизму. Втім, такий підхід однаково не міг завадити цікавості, можна навіть сказати «симпатії» до дуче – як до людини, не як до політика – з боку різних суспільних верств Італії.

Щоб коротенько проілюструвати типажі, висвітлені антиміфом про Муссоліні в післявоєнний період (хоч як складно отримати історично послідовне зображення та відтворити не зручну оповідь про Муссоліні, а аналіз його фактичної присутності в історії Італії), вкрай доцільно буде звернутися не тільки до історико-політичної публіцистики, а й до художньої літератури, зокрема до твору ломбардського письменника Карло Еміліо Гадда «Ерос і Пріап (Від люті до праху)», розпочатого в 1945–1946 роках, перша публікація якого припала на 1967 рік69. Ідеться про один із найбільш нестямних і сильних антимуссолінівських творів, що колись були написані. Нас у цьому випадку цікавлять не безперечні стилістичні й образотворчі якості, а радше наміри, якими надихався та керувався автор, його тлумачення фашизму загалом і постаті Муссоліні зокрема. Автор намагається пояснити двадцятиріччя обіймів між Муссоліні та італійцями. Цей твір – більше, ніж вихід емоцій іконоборця та інтелектуала, що не вшановує ні політику, ні народ, або женоненависника з невизначеною сексуальністю – саме таким його часто малювали критики. Цей твір нагадує невблаганний обвинувальний вирок консервативно налаштованої людини, що розчарувалася у фашизмі та Муссоліні: свого роду ілюстрація історично суперечливого ставлення широких лав італійського суспільства (за загальним визначенням – буржуазного суспільства) як до фашизму, так і до Муссоліні.

Згідно з пізнішою інтерпретацією Гадда, фашистське двад­цятиріччя – це був тривалий летаргічний сон колективної та індивідуальної свідомості італійців, обкладених даниною, зганьблених, морально та фізично зґвалтованих бандою злочинців під керівництвом кривавого еротомана, подібного до Тиберія та Нерона. На присвячених дуче сторінках у дратівливо-розважальній формі сконцентровані наруга, зневага, приклади літературного блюзнірства, обрáзи, сарказм, за якими вочевидь стоїть бажання виправдати себе, – так через нестримний (а отже, підозрілий) вихід ненависті ломбардійський письменник намагається в дійсності приховати любов і пристрасть, притаманні не лише йому, а й більшості італійців – як колективне явище, що для всіх погано закінчилося70. Дійсно, психічний і фізичний портрет Муссоліні у виконанні Гадда виявляється не дуже привабливим: хронічний сифілітик, фізично відразливий, навіть мерзенний, інтелектуально зашкарублий, несамовитий і нарцисичний, уражений «самоеротичним безумством» чоловік – занадто карикатурне й, урешті-решт, сумнівне, як для політика, зображення, а отже, нещире й зручне. Виглядає підозрілим, що іконоборський гнів Гадда носить не тільки літературний характер, умотивований суто естетичною відразою та моральним обуренням з приводу режиму, його керманича та фашистських ієрархів. При заглибленому аналізі в ньому вбачається неспроможність або небажання звести рахунки – на рівні політичної історії – з Муссоліні та фашизмом, визначити складні причини історико-культурного характеру, що дозволили Муссоліні зіграти головну роль в історії Італії минулого століття. До сьогодні твір Гадда багато в чому залишається неперевершеним, і з точки зору культури (без оцінки естетичних якостей) він є, так би мовити, найкращим літературним утіленням колективного лицемірства та невдоволення, які можна зрозуміти й пояснити в історичній площині, не засуджуючи суворо, але які треба усувати й долати навіть в умовах сьогоднішньої Італії, тому що міф і антиміф, а по суті – агіографічний[18] життєпис і паплюження (останнє здебільшого маскується під моральне обурення) не лише віддзеркалюють одне одного, а й не відповідають поставленій меті – правильній інтерпретації постаті Муссоліні, його ролі, його присутності в історії та колективній пам’яті італійців. 

«Роман Беніто» 

Після Другої світової війни завдяки публіцистичним і художнім творам серед народу, тобто на рівні масової культури, поширився романтичний, пом’якшений, навіть дещо баналізований образ Муссоліні – проникливий, наче міф, стійкий, немов антиміф, і перекручений, як вони обидва, з огляду на історичну достовірність подій, пов’язаних із фашизмом і його засновником.

Відбулася трагедія Італійської соціальної республіки та ритуальне жертвопринесення на площі Лорето, неминуче втрачали актуальність введені громадянською війною порядки, важко розпочиналося післявоєнне відновлення. І на цьому тлі в колективній свідомості італійців потроху з’явилося й укоренилося «неполітичне» або політично толерантне уявлення про дуче, яке коливалося між світською та поліцейською хронікою. А починаючи з перших післявоєнних років це уявлення підживлювалося листуванням, усними та літературними спогадами, щоденниками, журналістськими розслідуваннями, мемуарами, документами (часто недостовірними), що зазвичай створювали мінімізований, жанрово-домашній, самовиправдувальний і ностальгійний (викликаний емоціями та належністю радше до певного покоління, ніж до певної політичної сили) варіант пам’яті про Муссоліні, а завдяки ньому й загалом про фашизм.

Пам’ять вочевидь контрастує з офіційним наративом, що домінував протягом п’ятдесяти років життя республіки (здебільшого він спирається на антиміф). У ній відсутні видатні політики, які підтримували становлення й здобутки режиму та визнавали роль Муссоліні в цьому процесі, що свого часу зумовили міфічність образів дуче. Врешті-решт, цій пам’яті абсолютно байдуже до суджень і успіхів історіографії. Пам’ять схильна скоріше до анекдотичності, сентиментальності, дрібної біографічності, до стилістики оповідання-фейлетону, до справжнього фетишизму, псевдоісторичних спогадів, сенсаційності,