Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Ніколи б не подумала…

— Ой, а в житті ще й не таке буває… Якби я тоді захотіла, могла б зі старту стати генеральшею. Але ж я не кинула Василя, — підсумовую зверхньо.

— Ну, і що генерал? Більше не діставав? — цікавиться Роса ніби між іншим.

— Нє-а. А йому, напевно, більше і не треба було.

— То він тебе, мабуть, сприйняв за таку собі…

— Ой, Лян, мала я ще генералом перейматися. Мені і так потім так нестерпно огидно було, що й не сказати. Все, закінчили розмову. Я не збиралася тебе посвячувати у це. Тільки хотіла пораду дати, — пояснюю із явним невдоволенням.

— Я зрозуміла: нікому ані слова. До гробу! — клянеться щиро.

У цей момент у двері, постукавши, заглядає молоденька Роксина продавщиця і привітно повідомляє:

— Пані Роксолано, там до вас пан Рішард прийшов.

— Скажи йому, що зараз вийду, — різко відповідає галерейниця, і коли дівчина зачинила за собою двері, здивовано:

— Чого це його принесло?

Ляна з Рішардом давно у стані в’ялої війни. Постійно гавкаються. Але чомусь він її не відпускає. Лянці та й усім знайомим давно відомо, що у нього є дві «офіційні» коханки, яких він повністю утримує. Але що цікаво, їй від цього уваги менше не приділяє і фінансово не обмежує. Хоча останнім часом криза відбилася і на його кишені. Замовлень стало менше. І Рішард, певно, скоротив виплати своїм наложницям. Бо Лянки це не торкнулося. А от ображені жіночки почали регулярно їй надзвонювати. Вони погрожували народити йому дітей, переконані, що дружина на таке не здатна, і розлучити її з чоловіком.

— І де ховається найспокусливіша жінка у світі? — у прочинені двері просовується голова смаглявого синьоокого брюнета, і його рука ловить мою.

Ми обіймаємося з ним, як старі друзі. Він галантно цілує мою руку.

Рішард Марчей — справжній дамський підлесник. Тому баби на шию йому і вішаються. Галантний кавалер із зовнішністю Джорджа Клуні і набитим гаманцем завжди виділявся на тлі недолугих студентиків мистецького закладу. Які красуні через нього хотіли собі віку вкоротити! А які легенди ходили про його любовні історії! З Роксоланою вони познайомилися ще тоді, коли вона тільки починала вчитися, але вже була заміжня. Вона, напевно, була єдина у всьому місті дівчина, яка його не домагалася. Мало того, просто не звертала уваги на його відверті залицяння усі три роки, поки страждала у шлюбі. А Рішард тим часом уже закінчив академію, налагодив свій бізнес і запросив Лянку до себе на роботу. За три місяці вони одружилися. Мабуть, вона хотіла швидше одужати від свого попереднього невдалого шлюбу. Але з’ясувавши, що не стала для чоловіка єдиною, швидко збайдужіла до нього.

— Привіт! Давно не бачилися, — мені подобається його комплімент.

— Здрастуй, Любонько, моя люба! Ти сьогодні, як подих весни! — майже щиро захоплюється бабій.

— От гівнюк! Навіть при тобі залицяється! — підморгую Роксолані, яка заходить слідом за ним у кабінет.

— До тебе можна! — зображає посмішку подруга.

— Я її зовсім не хвилюю, — по-дитячому наївно скаржиться Рішард. — Вже й не знаю, що робити. Ось, хотів запросити на вечерю, а вона відмовляється.

— А ти коханок своїх запроси. Вони точно погодяться! — нервово каже Лянка.

— Рося, ну про яких коханок може бути мова! В мене тільки одна коханка — ти! — Рішард намагається пригорнути її до своїх широких чоловічих грудей.

— Так, звичайно, — брутально відштовхує його. — А по телефону я сама собі погрожую.

— Ну, що ти слухаєш якихось дуреп! Та таких клієнток у мене півміста, — виправдовується. — Любо, ну хоч ти скажи, що я тут ні до чого.

— Чого ти взагалі сюди приперся? — не витримує Роксолана. — Іди вже! В мене роботи повно.

— Кралечки, для роботи є робітники. А ви створені для краси, — вимовляє, наче п’є гарячий шоколад. — Чи згодні ви прикрасити мою вечерю у «Гурмані» або у будь-якому іншому, на ваш вибір, ресторані?

— О, я чула, що у «Гурмані» надзвичайно готують морську форель на пару, — зауважую я, і у роті набігає слинка.

Піца була дуже маленька, але Лянка намагається не здаватися:

— Я не голодна. І для вечері ще зарано!

— Росю, а після шостої їсти не рекомендується, — він крадькома цілує її у шию.

Ото Лис Микита! Бачу, що Роксолана вже дозріла.

— У такому випадку, красунчику, я приймаю запрошення. І беру зі собою твою дружину, — хитрувато посміхаюся я, а Рішард вдячно подає мені мою леопардову курточку.

Мені здається, а може, я маю рацію? Рішард, мабуть, інтуїтивно відчуває Лянчине захоплення іншим чоловіком. І, як будь-якого мужчину, його це принижує. Тому він і хоче налагодити стосунки. А можливо, він досі її кохає?! Мені це невтямки. У Дарки слід проконсультуватися, бабії — її профіль.

Скуштувавши хваленої риби у новому ресторані і надивившись на Рішардові упадання за Лянкою, роблю висновок, що вона таки справді не розуміє свого щастя. На мою думку, саме так. А їй, бачте, тренер у голові застряг!

Дорогою додому у сумці нервово задзвонив телефон.

— Алло! — кажу у трубку двічі, але ніхто не відповідає.

На дисплеї висвічується «приватний номер». Хто б це міг бути? Може, він! Серце починає калатати, як божевільне! Ні, брєд якийсь…

— Любця! Любцю, ти мене чуєш!

— А, привіт, Алісо! Ти так давно не дзвонила. Я вже й скучила!

— А сама чого?! — здивовано.

— Та все якось закручуся. А пригадаю, то й пізно вже.

— У нас година різниці, не забувай! — нагадує моя давня подруга, яка вже давно стала берлінкою… чи берлинкою (як правильно, дідько його знає ©).

Історія нашої дружби зав’язалася не дуже класично. Але то панянки з високими помислами нехай над такими деталями голову сушать. Я вважаю, що дружба безкорисливою не буває, як і все решта. У Німеччині я не плачу за проживання, зате оплачую усі наші обіди і вечері. Так значно вигідніше. Заразом і гіда маю безкоштовного, і перекладача у повному своєму розпорядженні.

Аліска вийшла заміж за німця, народила гарненького синочка і подала на розлучення. Тепер абсолютно законно мешкає у Берліні. Час від часу ми зідзвонюємося. А коли стає зовсім нудно удома, я лечу до неї в гості.