Марк Сідоній Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

шлях до особистої свободи. Достойно приймати всі удари долі — ще один шлях. Нещастя є природною частиною нашого життя. Вільна людина здатна подолати перешкоди, що невідворотно з’являються на шляху, яким вона прямує по життю. Гідне життя у легкі часи — не бозна яка чеснота. Як у нас кажуть: «У спокійному морі кожен — моряк». Не варто й особливо співчувати тим, хто гостро реагує на найменші труднощі. Пам’ятаю, одного разу в Римі трапилася нестача харчів. Не голод, як ви розумієте, — просто кілька кораблів із зерном затрималися через зустрічний вітер; але цього вистачило, аби поповзли чутки про те, що провізія закінчується, і багато хто взявся робити запаси, тим самим посилюючи проблему. Люди були напружені. Почали збиратися окремі групи, щоб обговорити плани державного перевороту, дехто навіть виходив уночі, щоб розвісити таблички зі скаргами на уряд. Усе це додавало сум’яття і без того неспокійному місту. Імператор справедливо не побажав терпіти такої поведінки. За інформацію про заводіїв було оголошено винагороду, і скоро з’явилися інформатори. Так чи інакше, заворушення продовжувалися, аж поки кораблі із зерном не ввійшли до гавані в Остії[17] і імператор не влаштував кілька гладіаторських боїв — нібито з метою відсвяткувати прибуття кораблів, а насправді, щоб трохи розворушити і розважити похмурий плебс.

Природно, бувають і критичні ситуації, коли людям треба допомагати. Під час правління імператора Тиберія, наприклад, стався такий випадок. Збудований за півдарма для якогось гладіаторського бою не надто добросовісним місцевим підприємцем на ім’я Атилій дерев’яний амфітеатр у Фіденах, містечку неподалік від Рима, завалився просто під час вистави. Хистка споруда накрила собою п’ятдесят тисяч людей, які зібралися на видовище, щойно знову дозволене після попередньої імператорської заборони. Загинуло не менше двадцяти тисяч осіб, і велика кількість отримали поранення. Ті, кому пощастило вціліти, у відчаї намагалися відшукати рідних серед понівечених тіл. Тоді найвельможніші родини розчинили свої двері для надання допомоги, й усім, хто приходив, без урахування статусу, було забезпечено лікарський огляд і матеріали для перев’язування ран. Усі глядачі тих ігор одержали певну грошову компенсацію. Проблему створив жадібний плебс, тому сенат постановив, що в майбутньому гладіаторські ігри дозволяється влаштовувати лише тим, хто належить до стану вершників, позаяк їхнє високе становище робить їх менш враженими простонародною скнарістю. Було також вирішено, що амфітеатри відтепер слід будувати тільки на фундаменті.

Виверження Везувію, що зруйнувало міста Помпеї та Геркуланум, є ще одним прекрасним прикладом високих душевних якостей, притаманних найкращим із нас. Пліній Старший очолював флот, який базувався неподалік, у Мізені. На початку виверження він працював над книжкою, гріючись на сонці, перш ніж прийняти холодну ванну перед обідом. Підштовхуваний цікавістю, він планував вирушити на розвідку, але саме одержав листа від однієї шляхетної жінки на ім’я Ректина, будинок якої стояв біля підніжжя гори. Вона опинилася в пастці, з якої вирватися можна було тільки морем. Із жахом вона благала Плінія врятувати її від страшної долі. Він негайно змінив свої плани і те, що почав як спостерігач, закінчив уже як герой. Пліній наказав спорядити військові кораблі і сам піднявся на борт одного з них, маючи намір урятувати багатьох людей, а не саму лише Ректину, через те що ця нині живописна прибережна місцевість була тоді густо заселеною. На превеликий жаль, коли корабель Плінія підходив до берега, цей видатний чоловік загинув під уламками.

Його племінник Пліній Молодший залишався вдома зі своєю матір’ю. Дядьків товариш, котрий був родом із Іспанії, переконував їх тікати, стверджуючи, що саме цього хотів би Пліній Старший. Юнак відмовлявся, хоробро заявляючи, що не збирається думати про свою безпеку, доки не переконається, що дядькові нічого не загрожує. Його благала виїхати і мати. «Ти молодий і можеш урятуватися, — казала вона, — а щодо мене, то я стара й некваплива, але, знаючи, що не була причиною смерті власного сина, я зможу померти спокійно». Та Пліній Молодший продовжував опиратись, і лише коли будинок уже мав завалитися, залишив його. Однак матір він узяв із собою, хоча йому й довелося буквально тягти її на собі. Коли вони віддалилися від будівлі на безпечну відстань, спинилися перепочити й, озирнувшись, побачили, як рухається земля, а море тікає геть, неначе під час землетрусу, й суша всіяна безліччю морських істот.

Звичайно, такі дрібні деталі для історії не мають значення. Я розповідаю про них лише для того, щоб підкреслити, яку користь можуть принести нещастя. Коли навкруги паніка, міста руйнуються або йдуть під землю, люди гинуть, земля під ногами здригається, немає нічого дивного в тому, що більшість із нас охоплює жах. Страх приводить деяких до такого сум’яття, що вони божеволіють. Інших він робить здобиччю забобонів. Ніколи ви не зустрінете пророцтв більш невтішних, ніж у моменти, коли страх, перемішаний із релігійністю, вражає розум навіть колись дуже розсудливих людей. Важко зберегти ясний розум під час великих потрясінь. Тільки найурівноваженіші з нас здатні панувати над своїми емоціями. Не бійтесь стресу: тільки долаючи його, ви навчитеся краще з ним справлятись. Подібно до того, як шторми та бурі загартовують тіла моряків, як фізична праця зміцнює руки фермерів, а плечі солдатів дужчають від щоденного метання дротиків, так само й ви укріплюйте свій розум, аби він міг вистояти в найвідчайдушніших обставинах. Можливо, ви навіть навчитеся сміятися над небезпекою. Одного мого товариша якось у морі застав потужний шторм. Раби ридали від страху лише через думку про те, що може з ними статися. «Не плачте, — втішав він їх, — у заповіті я всім вам дарував свободу».

Будь-якої миті ви можете зустрітися зі смертю, коли вона вразить когось із ваших родичів або друзів. Прибережіть своє співчуття для найдорожчих серцю людей. Кілька років тому я втратив свого улюбленого сина Марка — хлопчика, від якого я чекав багато чого і на якого покладав надії своєї старості. Його смерть була для мене таким ударом, що дуже довго я був неспроможний бодай чомусь радіти. Я ніби позбувся ока. Не буду на цих сторінках публічно виливати своє горе, краще повчіться в мене самоконтролю. Та навіть тепер, із плином часу, я не можу забути його чарівного обличчя, принадності його трохи шепелявої вимови, перших проблисків його таланту і гострого розуму. Я був для нього всім, як і він для мене. Він віддавав мені всю свою любов, воліючи частіше бути зі мною, аніж із нянею, бабусею чи навіть коханою матусею. Клянуся своїм сповненим смутку серцем, його духом, що відлетів, і тим божеством у його усипальниці,