Марк Сідоній Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

нижче і продавали своє тіло солдатам або кому завгодно за крихту хліба. Багато хто продавав одного чи навіть кількох своїх дітей у рабство.

Коли голод тільки починався, багаті поводилися милосердно і роздавали бідним зерно безкоштовно. Та, як мовиться в приказці, голод навчає брехати, тож люди обманювали і перебільшували свої негаразди, щоб домогтися від багатих допомоги, яку ті попервах їм охоче надавали. Але голод поширювався, багаті дуже дивувалися великій кількості жебраків і у якийсь момент змінили милостивий настрій на жорсткий і безжальний. Щоб вижити, їм доводилося приберігати харчі для себе. Дехто із голодуючих почав ремствувати. Вони звинувачували заможних містян у тому, що ті навмисно приберігають зерно в коморах, щоб підняти ціни та нажитися на біді інших. Тоді багатії, шукаючи порятунку, виїхали до своїх сільських маєтків, де було вдосталь запасів, аби прогодувати родини. Решта повільно помирала голодною смертю. Їхня шкіра висихала й чорніла, на обличчях застигало божевілля, погляд робився нерухомим. Одні танули, немов привиди, інші до останньої хвилини кричали, вимагаючи їжі. На ринку й на вулицях лежали догола роздягнені трупи, з них стягували все, що можна було обміняти на їжу. У людей не залишалося сили ховати своїх рідних як належить, і мертві тіла валялися без похорону багато днів, являючи собою жахаючу картину тління. Іноді трупами харчувалися собаки; з цієї причини ті, що залишилися живими, почали вбивати собак, побоюючись, що тварини сказяться і почнуть полювати на людей. Багато хто їв собак. Дехто, подейкували, навіть їв мертвих.

Інколи доводиться бути немилосердним не лише до голодуючих. Треба бути впевненим, що у власному домі ти не зробишся забавкою жіночих інтриг. «Не довіряй жінці, доки вона жива», — повчає приказка. Не варто вірити і сльозам розгніваної дружини. Коли жінка плаче, у кожній її сльозинці ховається пастка. Занадто добросердечний чоловік швидко опиниться під повною владою дружини, хоча має бути навпаки. Так само і з рабами; приказка каже: «Хитрий раб ділить владу з господарем». Якщо дозволити рабам використовувати вашу поблажливість, невдовзі ви їх не докличетесь і взагалі не знайдете.

Дозвольте мені повернутися до уроку, що його я виклав вам у своєму практичному посібнику з управління рабами[15]. Ви мусите за всяку ціну підтримувати порядок і час від часу без вагань підкріплювати свій авторитет. Карайте раба, якщо він подивився на вас зухвало або без достатньої поваги. Якщо ви не відчуваєте бажання карати його особисто, викличте муніципальних виконавців, і вони зроблять це за вас. Їхні ціни є цілком помірними, лише чотири сестерції за шмагання, і це при тому, що вони приходять зі своїми мотузками та станком. Просто попіклуйтесь про те, щоб покарання не було надмірним. Деякі господарі схильні жорстко реагувати на проступки рабів, особливо на рабів-втікачів, яких упіймали. Вони заковують таких рабів у кайдани, безжально шмагають чи навіть калічать, відрубуючи кисті рук або ступні. Піддаючись владі власного гніву, такі люди втрачають самоконтроль. Покарання має бути відміряне відповідно до тяжкості провини або в рамках того, що належить за законом. Якщо закон велить покарати раба відправкою на рудники, ви не маєте вагатися, думаючи про страждання, що відтак випадуть тому рабові.

Ваше рішення завжди має бути продиктоване раціональною необхідністю. Непотрібних рабів треба продавати. Якщо вони хворіють, дайте їм можливість одужати, а потім без жалю позбувайтеся. Будьте гарним адміністратором, аби підтримувати баланс між рабами, які народились і виросли у вашому домі, та тими, кого ви придбали, між молодими, яких треба вчити, і старими, які можуть навчати. Інколи це потребує нелегких рішень: наприклад, продати дітей сімейної пари, що вам прислуговує. Подібного варто щомога уникати, позаяк воно породжує серед рабів недобрі почуття, але іноді подібний вчинок буває явно правильним, і тоді здоровий глузд має перемогти.

Рабів доводиться жорстко навчати контролювати свої емоції. Вони не сміють показувати, що насправді думають про свого господаря. Через те й складаються байки. Раби не можуть виказувати свої почуття відкрито, побоюючись покарання, і виражають їх у цікавих оповідках. Байки беруть свій початок не від Езопа, як усі вважають, попри те, що до них міцно приклеїлося його ім’я. Імовірно, першим, хто почав їх записувати, був Гесіод. Байки особливо подобаються простому, неосвіченому народові, який все розуміє буквально і згоден на будь-що, аби тільки розважитися. Кажуть, що саме так Мененій Агріппа, щоб примирити плебс із римською аристократією, використав байку про сварку рук та ніг із шлунком. Плебеї скаржилися на те, що багаті все отримують і нічого не виробляють. Байка показала їм, що, хоча руки та ноги і виконують всю роботу, саме шлунок дає їм сили. Кожен окремий елемент потребує всіх інших.

Ми, вільні люди (раби, котрі це читають, також мають прийняти цей постулат як частину підготовки до своєї довгоочікуваної майбутньої свободи), позбавлені зручності, яку надають обмеження, що їх наклав суворий господар. Ми мусимо навчитися керувати власними почуттями. Поставити заслін на шляху непотрібних емоцій легше, ніж їх опанувати, коли вони вже вами володіють. Подібно до хвороби, вони захоплюють вас і стають сильнішими, ніж ваша здатність їм протистояти. Окрім того, слід пам’ятати, що розум зберігає свою владу лише до того часу, доки він відділений від почуттів. Щойно серце вразила пристрасть, людина більше не в змозі утриматися від учинків, яких вона не здійснила б, якби керувалася розумом. Така людина робиться рабом своїх емоцій. Подібно до раба, якого скинули з Тарпейської скелі[16], вона не контролює своє тіло і не в змозі запобігти невідворотному. Якщо ваш розум затопила лють, кохання або якась інша пристрасть, він уже не має сил зупинити ваше падіння.

Найкращий спосіб — відкинути гнів одразу ж, щойно він підняв голову. Охопленому люттю важко повернути на правильний шлях. Ворога, повторюся, треба зупиняти перед воротами, бо якщо він увірветься до фортеці (до голови), то не помилує полонених. Моя мета є вищою від простого існування. Я народжений для долі величнішої, ніж служити рабом власному тілу. Я визначаю його як буферну зону, що може отримувати удари та поранення, проте ніщо не здатне досягнути моєї душі. Моє тіло живе серед небезпек, але, хай би що сталося, моя душа залишається вільною. Я не дозволю фізичним потребам схилити мене до брехні чи до вчинку, не гідних шляхетної людини. Якщо буде потрібно, я урву свій зв’язок із тілом і помру. Але доки я змушений із ним співіснувати, то не будуть стосунки рівних. Душа залишатиметься суддею в усіх суперечках.

Зневажати своє тіло — це точний