Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— А ви хіба не вважаєте себе особою екстраординарною? — поцікавилася вона у Люсіль.

Люсіль саркастично розсміялася.

— Звісно, я вважаю себе незвичайною особистістю, — відповіла вона без найменшого сумніву в голосі, від чого тепер розсміялася Фібі. — А коли це так, то мені не треба, щоб хтось постійно про це нагадував, особливо той, кому просто потрібні мої гроші для подальших реставраційних проектів.

— Ви хочете сказати, що багатії можуть бути підлабузниками? — спитала Фібі. — А я і не знала!

Люсіль пирснула у відповідь, а потім сказала:

— Ви так мені подобаєтеся, моя люба! — І, неначе на підтвердження своїх слів, міцніше вхопилася за руку Фібі. — Я знала, що ви мені сподобаєтеся, як тільки почула по телефону ваш голос. Так приємно, коли перше позитивне враження згодом підтверджується, еге ж?

Фібі зазирнула у хитрі блакитні очі Люсіль Маршалл, поглянула на її обличчя, схоже на пичку яблучної ляльки, — і посміхнулася.

— Цілковито з вами згодна, — відповіла вона. — Це дійсно дуже приємно.

— Прошу вас сюди, пані та панове, — знову забубонів голос Максвелла Харрінґтона Третього з горішньої частини сходів. — На вас чекають страви та напої.

Люсіль знову підкотила очі, і Фібі пирснула від сміху.

«Сьогодні Фібі — у центрі загальної уваги», — відзначила Пейдж, помітивши сестру, коли по сходах продефілювали кілька груп розкішно вдягнених гостей.

Вони розійшлися ще на початку свята, незадовго до того, як Фібі зустріла Люсіль Маршалл. Як і передбачала Пайпер, Пейдж і сама по собі привертала до себе велику увагу, але їй було ще приємніше спостерігати за впевненою поведінкою Фібі у світлі ламп серед загального захоплення. У ті миті, коли їй вдавалося побачити Фібі, Пейдж зробила висновок, що сестра та Люсіль прекрасно порозумілися.

Хоча їй і сподобався цей маскарад, насправді Пейдж кортіло якомога швидше опинитися вдома, щоб мати змогу переповісти сестрам все, що вона почула про раптову симпатію, якою пройнялася Фібі до Люсіль Маршалл, чи, скоріше, навпаки — Люсіль Маршалл до Фібі.

Одна світська матрона з діамантовим кольє, яке виявилося найогиднішою і — на думку Пейдж — найкоштовнішою прикрасою на цьому святі, з усією впевненістю заявила, що Фібі — ніхто інша, як позашлюбна донька Люсіль. Ентузіазм оповідачки не послаблював навіть той факт, що Фібі годилася міс Маршалл не тільки в доньки, а навіть в онуки. Навпаки: припущення, що саме небажання розкривати таємницю походження Фібі стало причиною тривалого відлюдництва Люсіль, лише посилювало завзяття фантазерки.

Вислуховування пліток слугувало компенсацією за прикрість, що, на думку Пейдж, найцікавішим мужчиною з усіх присутніх був офіціант, що подавав закуски.

— Як ви вже, мабуть, знаєте, — бубонів Максвелл Харрінґтон Третій, котрого Пейдж уже встигла охрестити «містер Зануда Третій», — на основних поверхах розташовувалися виставкові зали, а на горішніх поверхах Будинку з фресками були лише приватні кімнати, які слугували і як студії, і як житлові приміщення самих художників. Наша реставрація зберегла цей аспект історії Будинку з фресками і водночас надала нові можливості для майбутніх мистців.

«Мабуть, цей тип хоче виставити свою кандидатуру на посаду мера міста — не інакше», — подумала Пейдж. Він і справді володів незрівнянним умінням виголошувати вкрай занудливі промови. Однак, попри нецікаві пояснення, Пейдж відразу зрозуміла, що саме мав на увазі містер Зануда.

На нижніх поверхах реставрація дала змогу відвідувачам вільно переходити з кімнати в кімнату, але на горішніх поверхах реставратори застосували більш традиційний, так би мовити, музейний підхід. Прозорі перегородки давали відвідувачам можливість розглядати студію художника, але позбавляли їх змоги до цієї студії увійти.

— Трохи згодом цими студіями матимуть можливість користатися сучасні художники, — пояснював містер Зануда. — Їхня робота, сам творчий процес стануть живою виставкою в ті години, коли Будинок з фресками буде відкритий для публічних відвідин. Єдиною студією, яка не використовуватиметься таким чином, буде студія самої Ізабелли Маршалл. Як ви маєте змогу бачити, ця студія розташовувалася у найвіддаленішій частині будинку.

Поступальний рух групи відвідувачів зупинився. Несподіваний зсув у масі людей, що заполонили коридор, дозволив Пейдж помітити Фібі та Люсіль попереду натовпу. Перед ними, за спиною містера Зануди Третього, виднілася велика пишна завіса, що затуляла студію Ізабелли Маршалл.

Наче відчувши на собі сестрин погляд, Фібі повернула голову і зустрілася очима з Пейдж. Вона кивнула, щоб сестра підійшла до неї. Пейдж заперечливо похитала головою. Фібі звузила очі. Пейдж знала, що означав цей погляд. Він означав, що Фібі наполягає на своєму. Однак без телепортації Пейдж навряд чи мала шанс дістатися до них крізь щільний натовп. Тим не менше, бурмочучи вибачення, вона стала протискуватися крізь юрму.

— Ви, безперечно, знаєте також, — говорив містер Зануда, — що невдовзі після загадкового зникнення Вільяма Ланкастера Ізабелла Маршалл припинила користуватися своєю студією в Будинку з фресками. І хоча ця кімната завжди підтримувалася в робочому стані, вона більше ніколи тут не малювала і нікому, окрім економки, не дозволяла сюди заходити.

Трохи засапавшись від докладених фізичних зусиль, Пейдж, нарешті, дісталася до Фібі і стала поруч із нею.

— Знайомтеся, це — моя сестра, Пейдж Метьюз, — прошепотіла Фібі, коли Люсіль обернулася, щоб подивитися на новоприбулу.

— Ага, тож вас двоє, — прошепотіла у відповідь Люсіль, щиро зрадівши. Фібі не встигла й оком змигнути, як її компаньйонка перемістилася, ставши між нею та Пейдж і взяла обох сестер попід руки. Тепер вони втрьох утворювали невеличкий, такий собі «згуртований» колектив. — Ось так буде краще! — задоволено сказала Люсіль.

Краєчком ока Пейдж помітила, як жінка з величезним діамантовим кольє витягнула шию, як той журавель, усіляко намагаючись розпізнати незнайомку. Пейдж навіть здалося, що вона почула, як у пліткарки від надмірного інтелектуального зусилля несамовито заскрипіли коліщата у мозку.

Вигляд у Люсіль Маршалл був приязний і невимушений, але Пейдж здивувала міцність хватки, з якою та взяла її за руку. Вона навіть відчула, як пульсує жилка в руці Люсіль там, де оголена п’ясть літньої жінки торкалася до її руки.

«Вона нервує», — здогадалася Пейдж.

— А це означає, пані та панове, що — за винятком наших фахівців-реставраторів — до цієї кімнати, яку ви зараз побачите, ніхто не заходив понад сімдесят років. Ніхто не бачив те, що постане зараз перед вашими очима!

Драматичним жестом Максвелл Харрінґтон Третій простягнув руку і відсунув убік червону завісу. Перед відвідувачами представ інтер’єр студії Ізабелли Маршалл. Раптовим та спонтанним рухом натовп подався вперед. Пейдж відчула, як Люсіль Маршалл оступилася і боляче стисла її руку, щоб не впасти. Перелякана Пейдж допомогла їй втриматися на ногах, кинувши на Фібі швидкий