Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— О ні! Заради Бога, ні! — простогнала літня жінка.

— Люсіль, що трапилося? — тихо, але схвильовано запитала Фібі. — У чому справа? Вам стало зле?

Та Люсіль не відповіла. Пейдж здалося, що вона взагалі не розчула слів Фібі. Натомість уся увага міс Маршалл була, здавалося, прикута до кімнати, яка колись була студією її матері.

— Під час реставраційних робіт було зроблене визначне відкриття, — загудів голос містера Зануди, перекриваючи гомін юрми. — Ми виявили портрет Вільяма Ланкастера на повний зріст, намальований на стіні студії Ізабелли Маршалл. Навіть серед інших робіт міс Маршалл, на яких люди постають як живі, цей портрет вирізняється просто неймовірною ретельністю, з якою була виписана кожна його деталь. Воістину він є найкращою її роботою, справжнім шедевром.

«І то правда», — подумала Пейдж.

Чоловік на картині виглядав вельми правдоподібно. На відміну від просто гарних портретів, які створювали враження, що їх персонажі дихають та стежать поглядом за глядачами, Пейдж здалося, що Вільям Ланкастер ось-ось ступить з картини прямо у кімнату і приєднається до гостей. Тепер вона остаточно збагнула, чому цей чоловік так сподобався Ізабеллі Маршалл (та й не тільки їй): він мав зовнішність типового кіношного красеня.

Незворушну байдужість вражаюче-зелених очей на його видовженому обличчі з певним нальотом суворості та мужності компенсував повногубий чуттєвий рот. Темне волосся неслухняними кучерями спадало на чоло. Одіж Вільяма Ланкастера була так само суперечливою, як і його лице. Піджак та брюки були темними, як чорнило, а сорочка — сніжно-біла, розстебнута угорі, наче він щойно зняв краватку.

«Викопаний серцеїд, та й годі! Таких мені ще не доводилося бачити!» — подумала Пейдж. Її власний досвід свідчив, що чоловіки, котрі створювали суперечливе враження, майже завжди рано чи пізно створювали неприємності. Майже завжди.

— Наскільки нам відомо, цей видатний портрет так і не представ перед очима глядачів, — натхненно бубонів Максвелл Харрінґтон. — Ізабелла Маршалл, тільки-но його написавши, одразу ж знищила свою роботу — замалювала її звичайною білою фарбою, якою вкриті решта стін у її студії. Нам тільки лишається здогадуватися, навіщо вона це зробила. Якщо, звичайно, хтось із присутніх не проллє світло на цю таємницю.

І він посміхнувся, поглянувши у напрямку Фібі, Пейдж та Люсіль.

«От чортяка хитрющий!» — подумала Пейдж.

Вона крадькома поглянула на Люсіль, щоб оцінити її реакцію на сказане, і відчула, як хвиля адреналіну прокотилася її тілом. Пейдж побачила, що Люсіль Маршалл не звернула ніякої уваги на слова Максвелла Харрінґтона Третього: вона невідривно споглядала портрет Вільяма Ланкастера, а вираз її обличчя видавався настільки суперечливим, що Пейдж навіть не змогла б дати йому якесь конкретне визначення. Але все ж вирізнялося на тому обличчі одне почуття, яке поєднувало довкола себе всі інші.

Це був страх. Люсіль Маршалл була до смерті налякана.

— Це — зло! Вони випустили на свободу зло! — простогнала вона.

Потім Люсіль Маршалл відновила самовладання так само раптово, як і втратила його. Вона випростувалася, швидким рухом мало не струсила з себе Фібі та Пейдж і сказала, поглянувши Максвеллу Харрінґтону Третьому прямо в очі:

— Ах ти ж ідіот! Бундючний, самовпевнений ідіот!

А потім підкотила очі й, утративши свідомість, упала на підлогу — граціозно, як осінній листок.

Біль повернувся. Бурхливими хвилями. Він був таким сильним, що, здавалося, ці хвилі ось-ось розірвуть його на шматки. Вони били в голову, і він, наче потопаючи, насилу втримував її над поверхнею болю. А ще в очі йому било світло — різке і яскраве, як світло прожектора. Нудота підступила до горла і не давала йому вільно дихати.

І від усього того він відчував величезну насолоду.

Біль був розкішним. Біль був прекрасним, зовсім не схожим на той, який він відчував раніше. Тоді біль означав його ув'язнення, Тепер він був провісником звільнення. Провісником свободи, І помсти.

Він відчув, як його тіло охопив спазм. Відчув, як з грудей вирвався крик — пронизливий і гострий як ніж. Він обхопив тіло руками, притиснувши до нього біль, наче жадану коханку.

Він любив свій біль. Бо цей біль був доказом того, що він, нарешті, переміг.

Розділ 6

— Вона сказала «зло», я виразно чула, як вона сказала «зло»! А хіба ви не чули? — спитала Фібі згодом. Три сестри знову були вдома, у Холівелл Менор. Тільки-но Фібі та Пейдж доправили Люсіль Маршалл до шпиталю. Міцно обійнявши Люсіль однією рукою, Фібі їхала у машині «швидкої допомоги», а Пейдж тим часом вскочила у сімейний джип, заїхала до нічного клубу по Пайпер, Ваята і няньку. Поки вона завозила додому Менді й поверталася до шпиталю, лікарі вже встигли прийняти Люсіль, тож Фібі вже була готова їхати додому.

Після початкового огляду лікар заявив, що з Люсіль усе гаразд. Але потім зважив на похилий вік і додав, що її доведеться залишити до ранку для повторного обстеження. І хоча Фібі дуже не хотілося залишати бабцю, яка мала вигляд такої зворушливо-тендітної та беззахисної на шпитальних простирадлах, іншого вибору вона не мала. Вона не була родичкою, а шпитальні правила стосовно відвідувачів не дозволяли їй надовго залишатися з хворою. Більше того, медсестра зауважила, що зараз ніч, і час відвідин вже давно кінчився.

Якби в глибині душі Фібі не погоджувалась із лікарем, вона обов’язково б влаштувала сцену і наполягла на тому, щоб їй дозволили залишитися. Але їй довелося їхати додому, пообіцявши Люсіль, що вона повернеться до неї вранці тільки-но прокинеться. Вдома сестри докладно переповіли Пайпер про все, що трапилося на святі.

«Як же мало ми насправді знаємо!» — похмуро подумала Фібі, сідаючи на кушетку і підбираючи під себе ноги у шкарпетках.

Поки Пайпер вкладала Ваята спати і перевдягалася, Фібі та Пейдж вже встигли скинути святкове вбрання і перевдягнутися. Хоча вони про це не домовлялися, Фібі відзначила, коли сестри знову зібралися у вітальні, що всі вони перевдяглися у зручну спортивну одіж, а не в піжами, які були б більш доречними у таку пізню годину. Мабуть, кожна з них інстинктивно відчула необхідність бути готовою до дій.

«Лишилося тільки визначити — до яких саме», — подумала Фібі.

— Я теж почула, як вона вимовила «зло», — підтвердила Пейдж. — Але біда в тому, що ми не знаємо, що вона мала на увазі під цим словом. Будьмо відвертими: люди часто це слово вживають, але здебільшого для них воно означає зовсім не те, що для нас.

— І слава Богу, — сказала Пайпер, беручи в руки чашку трав’яного чаю. Сестри почали сьорбати чай, і на