Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

4

Зеленокоса Аріель принесла лимонад.

Це дало змогу обом зробити паузу. Лорі — аби присмачити напоєм чергову невеличку перемогу. Яровому — аби краще перетравити почуте. Відразу спорожнив половину високої трьохсотграмової склянки, потому для чогось старанно розмішав трубочкою залишки рідини. Нарешті зиркнув на чоловіка в кутку, вже не приховуючи інтересу.

— Не можна перевірити, — мовив нарешті.

— Чому? — Лора відсунула свою ледь почату склянку. — Підійдіть, запитайте.

— Може, ви самі? Чи зробимо це разом, — тепер Ігор дивився на неї.

— Для чого? Хіба ми заклалися на гроші? Від того, що скаже той мужчина, залежить щось справді серйозне для вас? Урешті, він у кращому разі запитає, якого чорта нам від нього треба. У гіршому — пошле подалі й буде правий. Ми не маємо підстав питати про таке. Він — звітувати нам про себе. Об’єкт нашої уваги нічого нам не зробив. Нічого не винен. Ми його не знаємо. Він — нас.

— Коли так, я змушений повірити вам на слово. Як юрист, не можу собі такого дозволити. Ви, між іншим, за родом колишньої діяльності так само не надто вірите словам.

— Ви просили фокус. Будьте послідовним.

— Я не просив про фокуси.

— Гаразд, скажу інакше. Ви просили здивувати вас іще чимось. Бачу, мені вдалося. Зараз вимагаєте доказів.

— Хіба не логічно?

— Ходимо по колу, але згодна, — кивнула Лора. — Є спосіб, який спрацює на двісті відсотків. Зараз викликáємо сюди поліцію. Знаходимо привід, аби бідолаху затримали, перевірили особистість. Якщо з’ясовується, що він справді не так давно відсидів термін, виграю я. Причому, Ігорю, виграю все. Маю на увазі справу, заради якої витрачаю на вас уже скоро цілий день замість кількох запланованих годин. Якщо ні, здаюся, — вона жартома підняла руки. — Граємо?

Яровий допив свій лимонад.

— Обійдемося вашим поясненням.

— Боїтеся програти?

— Ми не граємося. Це я про справу, заради якої ви тут.

Лора відбила пучками легенький дріб.

— Місце позбавлення волі накладає відбиток, — заговорила після короткої паузи. — Учить триматися сторожко, навіть якщо ніхто й ніщо не загрожує. Образно кажучи, людина дивиться потилицею. У звичайному житті це ненормально. Проте, вийшовши з-за тюремного периметру, тривожний, напружений стан вона там не лишає. Наш незнайомець напружений. Не всякий помітить, але ж і я маю досвід спілкування з такими персонажами.

— Не надто переконливо, — Яровий хитнув головою. — Ви ось тільки сказали, що йому тут не надто комфортно. Грошей нема, обстановка незвична, все таке. Напруга має пояснення.

— Недавній в’язень уникає прямого погляду, — Лора проігнорувала заувагу. — За неписаними правилами поведінки там кожен такий погляд дорівнює виклику. Це все одно що кинути якусь претензію, що тягне за собою вимогу відповісти за свої слова. Не сам на сам, а при всіх. За ґратами з такими речами не жартують. Тож, якщо ти не впевнений у собі місцевий авторитет, краще відвертати очі. І без потреби не вступати в ближчий контакт, ніж того вимагає внутрішній розпорядок. Спробуйте зараз іще раз глянути в його бік.

— Відвертається, — визнав Ігор. — Ви праві, навіть повз офіціантку дивиться. Не звертав спеціальної уваги на такі дрібниці.

— Далі, — Лорі кортіло чимшвидше закінчити з цим експериментом. — Ви вдягнені значно краще за нього, що, природно, зрозуміло. Проте він не злидень. Нічого особливого: джинси, черевики, джемпер, неяскраві кольори. Звичайний ширвжиток із найближчого базару або секонд. Але він неохайний.

— Одяг?

— Його власник. Є елементарні правила, яких машинально дотримується більшість людей. Доглядати за собою, так це називається. Проте у місцях позбавлення волі вони не є обов’язковими. Умитися, почистити зуби, прийняти душ, поголитися. Навіть гребінці не потрібні, там же стрижуть під машинку, зачіски, — усміхнулася, — однієї моделі. Тож загальна неохайність, недбалість вкорінюється так надовго, як довго людина сидить.

— Думаєте, у нашого піддослідного за плечима чималий термін?

— Імовірно. Непряме свідчення тому — він помітно губиться. Або відвикнув заходити в подібні заклади, або ніколи до того не заходив. Здається, піцерії ввійшли в моду незадовго перед війною.

— Тренд з’явився справді десь років сім тому. У нас, у Чернігові, так точно. Раніше фірмові, спеціалізовані ресторани із широким вибором піци в основному меню були швидше поодинокі.

— Ось ви й підказали, — Лора тепер усміхалася ширше й щиріше. — Можна припустити, об’єкт нашої випадкової уваги пішов на зону на початку нинішнього десятиліття. Вісім-десять років дають за тяжкі злочини.

— Отут уже можете не пояснювати. Хоч не знаюся на кримінальному праві, та все ж ваш колега. Думаєте, вбивство? За кілька столиків від нас сидить і їсть спагеті вбивця?

— Далі вже царина припущень та фантазій, — усмішка зникла. — То я вволила вашу професійну цікавість? І визнаю, не готова також сказати, скільки йому років тепер. Ув’язнення зазвичай робить людину з вигляду старшою, ніж вона є насправді.

Зеленокоса пройшла повз них, неохайний чоловік вирішив розрахуватися.

— Згоден, — кивнув Яровий. — Ваша взяла. Корисний експеримент.

— Корисний?

— Для мене. Ви розкрилися повністю.

— Розкрилася?

— Розумію, з ким маю справу. Справді буде двобій, Лоро.

— Нарешті. Давно пора до наших баранів.

Неохайний чоловік швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов до виходу. Стареньку шкіряну куртку вдягав на ходу. За дверима вже гуснули сутінки, незнайомець пірнув туди, двері зачинилися.

Тепер супротивники лишилися в залі сам на сам.

5

Поки Лора шукала в планшеті потрібні записи, наспіла піца.

— Дозвольте подбати про вас, — Яровий поклав на її тарілку гарячий трикутник.

— Дякую.

— Повторити лимонад? — поцікавилася Аріель. — Чи, може… Нам привозять непогане крафтове пиво…

— Лимонад!

Лора сказала це надто квапливо. Наступної миті майнуло — як це виглядало збоку. Ще через мить подумки плюнула на те, як виглядає в очах коня і які висновки той може зробити. Знайшла нарешті впорядкований документ, відкрила.

— Є спірний об’єкт тут, у Чернігові. Старий будинок на вулиці Гончій, колишня імені Максима Горького.

— Суть справи я знаю.

— Не маю сумнівів. Люблю повторити, аби закріпити для себе.

— Може, спершу… — Ігор тицьнув ножиком у піцу. — Бо вистигне.

— Хай. Не люблю дуже гарячу. Ми без того ніяк не почнемо. — Лора зосередилася. — Будинок аварійний. Колись давно належав одній родині. Після закріплення радянської влади