Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

це мали на увазі, коли сказали, що я уникаю контактів навмисне. Та клянуся, нічого навмисного. Терміново зірвали клієнти. Повірте, проблема, яка нас познайомила, — не єдина в мене.

— Культурні люди попереджають, а не вимикають телефон на невизначений час. Перепрошувати не треба. Просто попередити, хай і через секретарку.

— А я акула, Лоро, — нарешті Яровий прибрав усмішку. — Ми, акули, такі.

Говорячи так, він жестом підкликав офіціантку. Підійшла молода зеленокоса русалка. Бейджик на фартуху інформував, що вона — справді Аріель[2].

— Будемо обідати чи вечеряти? — запитав Ігор.

— Звідки я знаю? — здивування Аріель було щирим.

— Я не вас питаю, — кинув чоловік роздратовано. — Лоро, ви…

— Для обіду пізно. Для вечері рано, — мовила Кочубей. — Тому давайте просто щось з’їмо.

— Це піцерія.

— Я не їм піцу, — вона збрехала сама собі.

— Дарма. Тобто справа смаку, без питань. Але єдине місце, де не варто відмовлятися від піци, — саме це. Власниця десять років працювала в Італії, а готує фірмову страву Вінченцо, сам із Мілана.

— Кухаря привезла з собою?

— Так. Це її чоловік. А це — їхня молодша донька.

Лора зашарілася ще сильніше, закусила нижню губу до легкого болю. Цей кінь таки щойно переграв її. На своєму полі. Вогник в очах Ярового дав зрозуміти: зробив так навмисне, мав домашню заготовку.

— Гаразд, — вона намалювала усмішку, глянула на Аріель. — Не будемо ображати піцайоло[3]. Принесіть, будь ласка, фірмову.

— У нас чотири фірмових, — зеленокоса старанно намагалася бути ввічливою. — Може, спершу меню?

Лора в думках уже розносила Ярового на шматки разом із рестораном, хоча місце зустрічі точно було тут ні до чого.

— Тоді, будь ласка, «Мілано», середню. Але без печериць і з морепродуктами, — вона так само старанно підкреслювала люб’язність. — І ваш фірмовий лимонад.

— Два лимонади, — бовкнув Яровий.

Аріель залишила їх, і Лора не без задоволення встигла спіймати її подив. Те саме не приховував Ігор.

— Ви прийшли раніше. Встигли вивчити пропозицію, — сказав упевнено. — Зараз просто показали фокус.

— Я в очі не бачила меню, — Лора хитнула головою. — І прийшла буквально перед вами. Ще біля вішака роздягалася, коли ви зайшли.

— Змушений спитати, як вам вдалося.

— Що саме? — тепер смакувала вона.

— Така фірмова піца в них справді є. Значиться в меню. На третій сторінці, ліворуч згори.

— Мені не треба читати меню на третій сторінці згори, аби знати, яку тут пропонують фірмову піцу, — Лора підкреслила слово фірмова. — Ви юрист, але ніколи не працювали в розшуку.

— Треба служити в розшуку, аби вгадати фірмову страву?

— Кожному, хто працює в розшуку, досить просто ввімкнути увагу й робити прості висновки, — Кочубей зітхнула, відчуваючи, як уже сама веде в рахунку. — Ви кажете, фокус. Жодної магії. Ресторан називається «Мілано», бо ви ж самі сказали — власники переїхали з міста Мілан. Заговорили про фірмову страву. Якщо ми в піцерії, то фірмова страва тут зазвичай має таку саму назву, як заклад. Отже, піца «Мілано», можливість похибки якась тисячна відсотка. Фірмових піц чотири. У таких випадках одна з сиром, одна з салямі, одна веганська, одна — з морепродуктами. Креветки, мідії, стандартний набір. Проте всюди завжди додають печериці. Далі пояснювати — чи sapienti sat?

— Розумному досить, — кивнув Яровий, для чогось додав: — Ви зараз перевірили, чи я знаю, як перекладається вислів з латини?

— Нічого не перевіряла. Не шукайте чорних котів у темних кімнатах. Ми товчемо воду в ступі, ніяк не почнемо потрібної розмови.

— Ми знайомимося ближче.

— Я не для близьких знайомств сюди приїхала.

— Отже, служили в розшуку, — Ігор не зважав на її слова. — У карному?

— Кримінальному, — вона вирішила не уточнювати відділ.

— Ловили, значить, бандитів.

— Можна сказати й так.

— А чим ще здивуєте? Ну, крім угадування страв у меню?

Яровий провокував. Двобій уже розпочався, хоч до головної теми, заради якої вона тут, іще навіть не намагалися перейти. Лора розуміла — мужчина міряється силами, розминається, хоче відчути, з ким має справу. Від того залежатиме подальша манера, наступний розвиток дії. Чоловік, схожий на дорослого коня, пробиває оборону, вишукує слабкі місця, мусить знати, куди бити. Йому потрібна перемога, бо без неї фірма ризикує втратити серйозного клієнта.

Лора обмацала поглядом напівпорожній зал.

— Хочете ще фокусів? Будь ласка. Але домовляємося: це останній раз. Побережемо сили для важливіших справ. І потім, я не гастролюю країною, витягаючи кроликів із циліндрів. Досить того, що є тузи в рукаві, — вона підморгнула.

— Я не граюся з вами, — запевнив Яровий, і вона вловила фальш. — Справді цікаво. Інтригуєте.

— Гаразд, — Лора легенько плеснула в долоні. — За два столики від нас, біля вікна, там, де вішак для одягу, сидить чоловік. Він зайшов хвилин за п’ять після вас. Наша Аріель уже принесла йому спагеті. Не повертатимусь, аби не витріщатися на нього. Бо вже встигла побачити все, що треба. Вам зі свого місця його краще видно. До того ж, як мені здалося, чоловік час від часу позирає на вас. Є таке?

Ігор зиркнув їй через плече. Йому вдалося зіграти випадковий погляд.

— Побачив. Ну? Що з ним не так? Людина і людина. Макарони їсть.

— Найдешевші, — зазначила Лора. — Не зазираю в чужі тарілки. Досить поведінки дівчини. Тим паче доньки власників. Їй нудно його обслуговувати. Я навчилася читати по обличчях. Та й вона не надто приховує нудьгу. Вона ж підійшла до нас, обслуживши його.

— До чого…

— Він зайшов не в найдорожчий ресторан. Проте — не в забігайлівку, де фірмова страва — магазинні пельмені чи відварні сардельки зі шматком булки та ляпкою гірчиці, — терпляче тлумачила Лора. — У нього не так багато грошей, тож замовив найдешевші спагеті. Дівчині, чий добробут залежить від чека кожного відвідувача, таке не надто подобається.

— Ви розгадали, що дядько в кутку має не дуже товстий гаманець. Не вразило, — мовив Яровий.

— Я не сказала головного, — Лора глянула йому просто в очі. — Чоловік не так давно вийшов.

— Вийшов?

— З тюрми. Чи з колонії, не має значення. Він сидів, Ігорю. Колишній зек. Кримінальний злочинець.