Ірена Ігорівна Карпа - Перламутрове порно

змурашковілою шкірою на щоках) впадають у несолоне море. Річки ті вибігають звідкілясь із лісу… Кому вони для водопою?

Видіння Чорних Псів, — тоді я також розуміла це, — запросто може бути видінням Z твого життя. Після нього, як правило, вже зовсім мало лишається шансів ще щось побачити.

Зовсім мало… А мені ще так треба було дістатися крижин Суоменлінни. Там також чорні пси. Та вже самиці.

Мій літак зовсім скоро приземлиться в столиці з банальною назвою «Москва». Чи багато в цьому слові? Коли як.

Крісла в літаку поламані, я читаю «Gеnегаtіоn X» Коупленда, мені від того робиться ще нудотніше жити. Хоча, водночас, веселіше. Чи, може, то від пива «Невське» веселіше?

— Дєвушка, а можна єщьо? — кажу стюардесі якомога бездоганніше. Кажу типу російською. Дивно, чомусь ніколи не піклуюся про бездоганність ані своєї англійської, ні французької. А українську взагалі собі збочую, як хочу. Бо моя.

Вогні чужого міста розгортаються якоюсь примарною картою. Я не почуваю неприязні до Москви, чого би то? Мегаполіс собі як меґаполіс. Неоковирний тазик із недопраною білизною.

Летіти до неї з Пітера літаком було дурнуватою ідеєю, але хто ж іще буде реалізовувати дурнуваті ідеї, як не я? Міс Нелогічність, кілер здорового глузду.

Дивлюся поперемінно то на вогні столиці, то на зорі понад ними. Останні помітно програють по яскравості.

— Велика ведмедиця, — оголошую звісну річ у пустоту (біля мене вільні поламані крісла. Слава Богу…) — славна Велика Ведмедиця. Старий добрий Ковш. І… жодного Південного Хреста, гм.

Мені згадується одна моя нещодавня історійка — було то вві сні чи насправді, ніхто вам точно не скаже. Буває таке, знаєте, коли туман у голові, й ти точно нікому гарантії не даси, спиш ти чи живеш у свідомості. Свідомість же в такі миті як світло крізь зашторені фіранки в непогожу днину… Кажуть, колись когось так прокляли — до смерті наказали ходити в напівсні. Не доведи, Господи.

«Христос прийде…» — звучить у моїй голові. Чоловічий спів із голови настільки гарний, що це вже не просто спів християнської православної літургії, це вже щось більше. Це вже вміщує в себе навіть… заклик до намазу в світло-зеленій мечеті. Голос юного муедзина. Найгарніший голос довколишніх земель.

…Вони жили в рожевому будинку. До вікон зазирали лотоси. Також рожеві, тільки трохи світліші. По одному з лотосів він колись міг сказати, як ведеться його коханій у далекій землі. Кохана зрадила. Лотос відцвів.

А її звали Сінта. Його нову дівчину. Вона була танцівницею в нічному клубі. Не надто гарною, що подивувало мене. (Так, в ролі бед гая [11] коханої в цій історії, звісно ж, я). Сінті не личив синій колір. Від азійських дівчат завжди сподіваєшся якоїсь явнішої краси. А вона (краса) була занадто глибокою як на мене, тупу східноєвропейку. Та й не моєю дівчиною була Сінта, щоби мені у ній копатися, рити її углиб аж до краси. Коли вона посміхалася, видно було ясна.

— Ну, м'ясо таке над зубами. Рожеве-рожеве. Б'є контрастом із темною шкірою.

В мене теж так, але зовсім трохи. І коли я не контролюю себе. Коли регочу, як дурна. Тоді це ніхто не вважає за потворне. А я не вважаю потворною Сінту. Просто, краса азійських дівчат… ну ви в курсі. А ще в неї таке густе чорне волосся. А в мене гівняне темно-русяве. Рідке, ясен пень. Штучно-пелехате. Добре, хоч таке якесь виросло. В неї хороше тіло. Вона невисокого зросту, як і я. Груди в неї десь такі ж, як у мене, але коротші ноги. Чи, може, то просто мені, як і кожній тупій самозакоханій тьолці, так здається. Зрештою, до дупи ноги (а до чого ж іще?) Мені самій більше подобаються жінки з довгим тулубом і короткими ногами ніж масово кохані ляльки на ходулях. Сінта посміхається широко. В неї великі білі зуби. Непогана англійська. Спілкується ж якось із моїм екс-коханим. Хоча він непогано петрає у її рідній мові. А в моїй погано. Моя складна. Варварська, чи що? А її синтетична. Хуй із нею, я не філолог.

Вони познайомилися в нічному автобусі «Сурабайя-Джакарта». Я ніколи не їздила тим автобусом. А чоловіки саме в таких знаходили собі жінок. Як от Тімо, дуже смішний фінський чувачок — він познайомився зі своєю дружиною, тайською поліцейською (ой, мама!) якраз у такому автобусі. Бо шукати собі серйозних стосунків у барі, як мінімум, не цікаво. Як максимум — несерйозно. Хоча… як знати.

Він завжди вмів притягувати до себе увагу. Ще б пак — білявчик, синьоокий, з таким супер-сексі несподівано низьким голосом — реальний ідеал усіх азійських наречених. Отож, Сінта сама підійшла до нього і спитала те, що питає кожен і всюди в Азії на вигляд отакого дива:

— Привіт! Ти звідки?

А потім прикинулася, що знає, де така країна. Чи, може, й дійсно знала, бо ходила колись до коледжу. Вбрана Сінта була, як порядна студентка медакадемії — дуже чисто, закрито й акуратно. Вже з одного цього можна було здогадатися, що вона — стриптизерка.

— Ні, не зовсім… — заперечуватиме він, коли я констатую це пізніше. Фе, яка ж я бридка. Панянка Наглість, Жовч і Цинізм. Наtе mуself [12].

Сінта поверталася з Сурабайї [13] від коханця -сорока-з-чимось-річного «цукрового татка» -наполовину китайця, наполовину індонезійця. Час від часу вона їздила до нього, робила свою коханську справу, ввічливо брала гроші «на сяке-таке» і спокійнісінько програвала їх у карти.

— Ги, як кльово. — історійка мене впирає.

— Далі ще цікавіше. Ми тоді якось розпрощалися, взявши для проформи номери телефонів одне одного й пообіцявши «якось там, колись… Скоро». Мені було не до дєвучок. Нависав черговий дедлайн мого РhD [14]. А для таких штук, ти знаєш, потрібна порція самотності. І ще ти точно знаєш, що на Яві самотності практично не буває.

Це правда. Як тільки тебе взнають у якомусь місці — в селі, в общині, в офісі, в ресторанчику — все. До побачення. І не чекай на жодну вільну хвилину, на жодну дірку для твоєї думки — все, що ти скажеш чи подумаєш, мусить бути відповіддю на їхні запитання. Відпочиваєш хіба, коли спиш, та й то сусіди перманентне заглядають тобі в вікна. Приватне життя, самотність — практично недозволена розкіш. Ось чому я в свій час і звалила з Яви в Україну,