Любомир Андрійович Дереш - Намір!

Усе це набагато тонші горизонти – навіть не знаю, чи звідти повертаються людські слова, а коли повертаються, то чи далі схожі на себе…

Тому спробую проілюструвати на пальцях. Тобто – картинкою. Я помітив її, гортаючи підручники з психології. І подумав: це ж воно!

Подивишся раз – і бачиш молоду панянку. Глянеш знову – бачиш стару бабу. А що намальовано насправді?

Пригадувати, на мою думку, це впізнавати у тумані відчуттів одну із картинок: дамульку чи бабку, спогад А чи спогад Б. Події, які ми не можемо пригадати – це «втрачені» картинки, які ми ніяк не виловимо із малюнка-загадки. Чи можна побачити два зображення на картинці одночасно? Не бачити жодного зображення, але бачити картинку, як вона є ?

От тепер є сенс розповісти про один експеримент і його незвичайні результати. Дивіться і слухайте.

7

Якось я зайшов достатньо глибоко в ліс, мабуть, перетнув межу вовчухівського лісництва, а вийшов на турківське. Далі на південь, на Закарпаття, гори ставали могутніші, а разом і більш голі. Їхні хребти вкриті чорницею та каменем, поцяткованим психоделічним лишайником: салатовим, оранжевим, фіолетовим. Я любив і таке, але віддавав перевагу лісистим горбам, де потічки біжать по торішньому листю.

Саме в такій мальовничій місцевості я зупинився перепочити. Пристелив на камінь складений удвічі светр, присів, та й почав клювати носом. Ще давніше я помітив, що дрімота сприяє пишним спалахам пам’яті. Достатньо було розслабитися, вчутися в місце, як перед очі самі почали лізти спогади. Кажучи мовою малюнків-«загадок», моя пам’ять без порядку щось «впізнавала» у собі, і я стежив за її безцільними іграми внутрішнім зором.

Стало цікаво, що буде, коли я втримуватиму увагу на декількох спогадах нараз – тобто, спробувати втримати у фокусі кілька сценок з минулого одночасно. Пам’ять одразу підсунула –

ми з братом садимо чорнобривці, йому сімнадцять, мені тільки десять. Мої руки в болоті – брат лиє слоїком воду в ямку, а я втискаю в неї корінець розсади. Спогад дихає свіжістю. На небі світла хмарність. Брат розгинається, озирається на вікна з кухні. І витягує з кишені сорочки погнуту цигарку –

я з Вишенькою в клубі, танцюємо «мєдляк» під саморобну світломузику. Здивовано пригадую (бачу перед собою), що в залі всі п’яні. Мені вже п’ятнадцять, я роздратований: гарячий пеніс тисне у джинсах. Я опускаю руки з Вишеньчиної талії трохи нижче. Це не приносить радості. Вона теж у тугих джинсах, і мої долоні чують тільки тверді кишені. Тоді я –

вирішую присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягую з торби вовняний светер. Складаю удвоє і пристелюю місце для дупи. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко. Мене –

– не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який стався всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапилися рік і п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, й спогади виливаються самовільно, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав –

– брат пускає носом дим від цигарки, і каже, дивись, петро, я дракон . Переживаю щире захоплення братом, мене потрясає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, взагалі схожий на людину, котра пізнала правду світу

– легенько покусую Вишеньку за вухо і пробую пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її на вулицю і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертає губи. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за

– занурююся у спогад, прислухаюся до жебоніння води по торішньому листі й кайфую від жовтого світла, котре не лине з неба, а навпаки – випроміюється із-під землі.

– хочу повернутися назад у статус кво, але запаморочливо розумію, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно , кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, заповільнений вибух. Важкий спалах блакитно-сірого. Дезорієнтований, не можу навіть визначитися, де голова, де яйця, але дзвінкий удар, що надійшов звідкись за тисячу кілометрів, виявляється ударом тіла об землю

– це ж треба такому статися, щоб я звалився з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.

Пройшла може якась хвилина з початку експерименту, а видалося – прожив півроку.

Без видимої причини навалилася тоска і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це дійсно тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям – яскравим, повнокровним, реально-минаючим. А тепер я тут, і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию і стало трохи ясніше. Гори знову стали горами, а ріки знову стали ріками.

Тіло нило і страждало. Я почував себе так, наче оклигував після серйозного шоку. Може, пригадувати – шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Пройдешній стан зрозумілості, колосального прозріння щодо речей безконечно важливих, щойно був у кожній моїй клітинці, – а тепер розтанув без сліду. З’явилось відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.

Загорнувся в печаль та скорботу за далекими-далекими берегами.

Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці – майже до кінця листопада – зі мною не діялося нічого такого , екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів на уроках. Правда, ні з ким не спілкувався, зате й хамити перестав. Попросив пробачення у всіх, хто погодився мене вислухати. Загалом, пройнявся настроєм особливої, святої смиренності.

Така от була історія з розщепленням.

8

Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й повернути собі чутливість. Але для цього потрібні а) великі старання; яким супутні б) великі страждання; в) кому в наш час цікаво полювати за вітром на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти свій час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нєбила мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жізнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному