Любомир Андрійович Дереш - Намір!

так звані оргонні камери . Це кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргоннийпотік (чим би він не був) на людині всередині. При достатній концентрованості потоку людина всередині переживає спонтанний оргазм. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері в жодному випадку не еротичний. Він повинен бути нелокалізованим, тканинним.

Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями, тільки-но спогад одержано.

Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка паморозь, гадаю, більшості людей вона знайома. Найбільше вражень приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т.д. Чим повніше я ставив собі за ціль пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не противних – а незідентифікованих.

3

Дивом не полінувавшись, я подивився у підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273-275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.

Скажіть, коли ви пригадуєте вчорашній ранок, хто із вас чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алилуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я – ні.

Зате я чую свої спогади на дотик. А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався – це я алегорично про пам’ять).

Погляньте, як міняється людське тіло – від немовляти до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, мов якусь субстанцію, розбухає від потоку цієї субстанції, здобуває форму. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, змінює їх, залишаючи в тілі Пам’ять. А поскільки для більшості людей їхні тіла – як не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого.

У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад, задню частину стегон. Якщо вас після фізкультури відвідає яскравий спогад про давно забуті дні – я попереджав.

В якийсь переломний момент тіло починає старіти – але не тому, що потік існування слабшає, а тому, що в певному сенсі тіло стає недостатньо прозорим для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не переварили і не пропустили крізь себе далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла вказує на діапазон неприйняття ситуйовин із нашого щоденного лайфу. Хвороби – теж від низької пропускної здатності.

Як ми ставимось до життя, таке в нас і тіло. Тому деколи досить поглянути на людину як на тіло , і вже відомо, хто вона така.

Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а калічить його – поки врешті не стається самі знаєте що.

В цьому, як ви помітили, заритий собака довгожительства (а також короткожительства).

Ну, це так, загальна картина, яка вималювалась зі спостережень за рідними й близькими. Тому-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, що пам’ять криється в молекулах, які, наче голка зі смертю, криються в рибосомах, що заникані у нейронах, які сховані в голові, тільки не заячій, а людській.

Таке пояснення, далебі, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (їм відповідають незашлаковані, активні частини тіла), а зовсім забулися інші (відповідно, затверділі, знечулені ділянки). Оніміла частина системи, точно так само, як нерозвинутий м’яз, не слухається.

4

Подумав-подумав, і дозволив ученим бути правими. Нехай дійсно, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я готовий повірити навіть в РНК.

Я зрозумів просту річ – наша з наукою драма в тому, що ми знаходимось по різні боки презерватива. Вони підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь башку, вставляють туда градусник, міряють, зважують, досліджують одним словом. Я ж, навпаки, розглядаю всю штукатурку зісередини, зі всіма витікаючими наслідками, як то: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, властивими людині з не розпиляною башкою.

Впевнений, нам із наукою було би про що поговорити, якби ми зацікавились одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду – так само, як за допомогою дзеркальця можна поглянути на дірку в задниці.

5

Набагато пізніше я почув від московської приятельки історію про одного поважного чоловіка, професора лінгвістики у її інституті. Підозрюю, у професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Та біда, в чоловіка трапився перекос. Специфічні розлади психіки, боюсь, вони мені теж можуть загрожувати при недотримані техніки безпеки. У професора, до всього, розвинулась ще й болячка Альцгеймера, але вона була тільки фоном.

Основною проблемою став свого роду розвал звичайного сприйняття. Наприклад, йому здавалося, що рукавичка – це не цілісний предмет, а колосальне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, отворів, площин, параболічних контурів, векторів натягу, тепла та поколювання. Дедалі більше й більше подрібнення. Часом у чоловіка наступало прояснення, і він знову сприймав предмети цілими. Зате коли хвороба підтискала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому лякаючому просторі опинявся цей сірома: сам на сам із неопізнаним, страхітливим Чимось, із яким невідомо як поводитись. Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки у собі.

Я не довідався, чим скінчилася та історія. Чи живий цей поважний лінґвіст і досі, а коли живий, то як поживає? Подумки передаю привіт. З повагою, Петро.

6

Воно й зрозуміло, чому в професора все склалося так печально. Розщеплювати Пам’ять – усе одно, що різати голограму. Ви знаєте, з кожного шматка голограми можна отримати повноціне зображення, скільки б не різали її вуглецеву матрицю. Пам’ять – така ж сама голограма, навіщо її різати? Свідомість має дві передачі: «назад» і «вперед», зосередження і роззосередження, аналіз та інтеграція проаналізованого. Потік вражень, у якому живе кожен з нас, – це складна мозаїка цих двох станів. Стратегічно віддаючи перевагу роззосередженню, є шанс охопити щось Більше.

Пам’ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто туткайво вже заманався розводити народ на те, що спогади – у відчуттях, тобто, у тілі. Ну, але ж не тупо так – мовляв, якщо комусь відрізати вухо, він забуде, як звали його батька2 .