Сергій Вікторович Жадан - Ворошиловград

видань, просто паперовий папір, серед якого можна було розрізнити етикетки з-під алкоголю та політичні листівки, фото з журналів мод і чорно-білі порнокартки, футбольні календарики й чиєсь водійське посвідчення.

Здалеку з цього всього витворювався химерний візерунок, мовби хтось довго знущався над фотошпалерами. Зблизька в очі кидалось безліч деталей: пожовклий папір газетних вирізок, виколоті очі манекенниць, свіжорозлитий клей і темно-багряні краплі полуничного джему, схожі на загуслий лак для нігтів. І все це поєднувало якесь спільне тло, глиняно-салатове наповнення, дрібно покреслене літерами і знаками, ламаними лініями й кольоровими перепадами.

Я довго придивлявся, але не міг зрозуміти, в чому тут річ.

Зрештою, підчепив пальцем дембельський портрет Кочі й, потягнувши на себе, відірвав. Під фото знаходилась велика літера С. Це була карта. Скоріше за все, Радянського Союзу, і скоріше за все, географічна: суглинок — це Карпати, Кавказ і Монголія, салат — тайга і Прикаспійська низовина, там, де суглинок тверднув, беручись крейдяною сухістю, — мали бути пустелі. Тихий океан був темно-синій, Північний — блакитно-слюдяний. На місці Північного полюса висіла гола баба з відрізаною головою. Гурток юних краєзнавців. Я провалився в тишу.

*

Прокинувся я від чиїхось голосів, і голоси мені відразу не сподобались. Швидко зіскочив із канапи, вийшов надвір.

Голоси лунали від заправки, кричало відразу кілька чоловік, я впізнав лише переляканий голос Кочі.

Коло будки на кріслах сиділи розкинувшись два чуваки в піджаках і джинсах. Один був із краваткою, інший — схоже, головний — із розстебнутим комірцем, один у кросівках, інший, головний — у шкіряних черевиках. Третій чувак, у джинсах та адідасівській куртці, тримав Кочу за шкірки і час від часу сильно ним струшував. Коча щось заперечливо скрикував, чуваки на кріслах починали сміятись. Ага, подумав я, і ступив уперед.

— Ей, — покликав, — шо за діла?

В'їбу першого, подумав, а там у разі чого втечу. Тільки з Кочею що робити?

Чувак від несподіванки випустив Кочу, той упав на асфальт. Двоє на кріслах незадоволено подивились у мій бік.

— Шо за хуйня? — сказав я, уважно підбираючи слова.

— А ти хто такий? — бикувато запитав той, що трусив Кочу.

— А ти? — запитав я його.

— Ей, доходяго, — чувак буцнув ногою Кочу, що сидів коло нього на асфальті й розтирав шию. — Хто це?

— Це Герман, — сказав йому Коча, — Юріка брат. Власник.

— Власник? — перепитав старший і повільно підвівся.

Другий, у краватці, підвівся слідом за ним.

— Власник, — підтвердив Коча.

— Як це власник? — не зрозумів головний. — А Юрік?

— А Юріка немає, — пояснив Коча.

— Ну і де він? — незадоволено перепитав головний.

— На курсах, — сказав я, — підвищення кваліфікації.

Боковим зором я помітив, що від траси звертає легковик, вся надія була на нього.

— І коли він повернеться? — головний теж побачив легковик і говорив усе менш упевнено.

— А ось підвищить кваліфікацію, — сказав я йому, — і повернеться. А шо за діла?

Легковик вискочив на майданчик перед заправкою і, протяжно заскрипівши, пригальмував. Курява спала, і з машини виліз Травмований. Окинув недобрим поглядом компанію й рушив до нас. Підійшовши до будки, зупинився, нічого не говорячи, але уважно за всім слідкуючи.

— Так шо за діла? — перепитав я про всяк випадок.

— Бензин бодяжите, — зі злістю в голосі відповів головний.

— Розберемось, — пообіцяв я йому.

— Розбирайтесь, — незадоволено погодився головний і рушив до джипа, що стояв віддалік. Двоє інших рушили слідом. Той, котрий тримав Кочу, замахнувся, аби ще раз його копнути, але наткнувся поглядом на Травмованого й відійшов.

За джипом тягся слід по асфальту. Мабуть, приїхавши, вони різко гальмували. До бензоколонок слід не вів.

Схоже, ніхто тут і не думав заправлятись. Чуваки сіли, дали по газах і помчали в бік траси. Коча підвівся й почав обтрушуватись.

— Хто це? — запитав я його.

— Шпана, — нервово відповів Коча. — Кукурудзяні королі.

— Що хотіли?

— Нічого не хотіли, — Коча одягнув окуляри і, прослизнувши повз мене, зник за рогом будівлі.

— Привіт, Германе, — підійшов Травмований і потиснув руку.

— Привіт. Що тут у вас?

— Сам бачиш, — він кивнув головою в бік траси. — Ще й брат твій поїхав.

— А чого поїхав?

— А звідки я знаю, — різко відповів Травмований. — Думаю, заїбався від усього, ось і поїхав. Я теж поїду. Ось дороблю карбюратор одному хую з Краматорська і поїду.

Аякже, — Травмований похмуро подивився навколо, але, не побачивши нікого, кого б це стосувалось, повернувся й пішов у гараж.

*

Настрій Травмованого мене не здивував. Він постійно був усім незадоволений. Завжди ніби шукав, з ким завестись. Хоча, скоріше, так він захищався. Травмований старший за мене років на десять. Він був живою легендою, кращим бомбардиром за всю історію фізкультурного руху в нашому місті. На початку дев'яностих ми з ним ще встигли пограти в одній команді. Вихід із великого спорту став для нього важкою психологічною травмою — Травмований озлостився і розтовстів. Був невеличкого зросту і з піжонськими вусиками та поважним пузом скидався не так на бомбардира, як на якого-небудь клубного масажиста.

Або на футбольного коментатора. Почавши нове життя, Травмований швидко зажив слави кращого механіка, проте йти на когось працювати не хотів, ось лише брату вдалось із ним домовитись — він узяв Травмованого партнером, не влізаючи до його справ і мало цікавлячись його проблемами. Травмованого це влаштовувало. Він приїжджав, коли хотів, їхав, коли хотів, і робив те, що йому подобалось. Але була в нього ще одна пристрасть, що виявлялась у вільний від роботи час. Ще з років своєї зоряної бомбардирської кар'єри мав Травмований надмірний потяг до жінок. Через що й не одружувався, бо з ким мав одружуватись, коли спав одночасно з шістьма жінками? І що цікаво, після завершення спортивної кар'єри кількість їх не зменшилась.

Скоріше навпаки — з віком Травмований набув певного шарму, старанно плекаючи й підтримуючи навколо себе цю дивну ауру — сорокарічного пузатого жінколюба. Жінки Травмованого обожнювали, і він, сука, знав про це. В нагрудній кишені своєї білосніжної сорочки завжди носив металевого гребінця, котрим час від часу поправляв вусики.

При ньому завжди був одеколон і касети з романтичними мелодіями або, як він сам це називав, — музикою любові.

Іноді Травмований вигрібав за аморалку від ображених чоловіків. Тоді він зачинявся в гаражі й сидів там цілими днями, крутячи якісь гайки. Був він добрий, проте трішки скутий, можливо, тому всім постійно й хамив. Я до цього звик.

*

Менше з тим. Що виходило? Виходило так, що якісь хуї пресували тут Кочу, і якби не Травмований, то цілком можливо, що почали б пресувати й