Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

– Лідко… Старий покинув нам навушники? – непевно прошепотіло біля генералового вуха.

Генерал оддав навушники радіотелеграфістці.

– Здається, це не мені.

– Лідко, який гарний у нас танк! Чуєш нас? – конспіративним шепотом вів далі Кос.

– Замовкни, – обізвався Козубів голос. Зиркнувши, чи командир не бачить, Лідка показала навушникам язик і вирішила, що той поручик грубіян, та й годі. Нічого б не сталося, якби ще одне, два слівця. Хто знає, коли екіпаж «Рудого» знов одізветься?

Мотоцикл загальмував, аж покришки завищали, солдат стрибнув з сідельця і, зсунувши на лоба окуляри, простяг конверта.

– Від сержанта Коса, – доповів.

– Добре. – Доганяйте, – дозволив генерал.

Водій натиснув на газ, розвернувся і поїхав назад.

– Сховай до моєї планшетки, – сказав командир, подаючи дівчині конверта. – Зараз не до рапортів. Туди, де особисті справи.

Лідка взяла розпечатаного конверта, не відриваючи очей від жовтавих клубів куряви, що закривали колону, яка віддалялася, а її наздоганяв мотоцикл – мчав мов стріла.

Поряд залпами били польові гармати. Від різких звуків боліли вуха й скроні. Ліворуч од гармати нова танкова рота з похідної колони розгорталася в бойову лінію і, набираючи швидкість, просувалася в напрямі Берліна.

Шість кілометрів на північний схід од височини, з якої генерал водив у бій армію прориву, грунтові дороги повзли між полями й купами густих кущів і збігалися всі до шосе, щоб разом із ним пройти поміж торфовищем та пагорбом. Пильнував цю ущелину мурований будинок на пагорбі, вікна якого, затулені мішками з піском, правили за бійниці.

Обабіч у шосе врізувалися короткі перепони: густо вбиті в землю балки, між ними прокладено величезні каменюки. Проїхати тут можна було тільки на невеликій швидкості, та й то роблячи часті повороти, зигзагом узбіччям з торфовища проходила вузькоколійка; на рейках стояли три заржавілі вагончики із щебінкою та залізним брухтом. Досить перерізати канат, який утримував вагони, – і вони з'їдуть униз, загородивши ущелину між торфовищем та пагорбом.

Біля вагончиків сидів вартовий, сивуватий і гладкий літній німець. Мабуть, ще з першої світової війни він звик до гулу передової, бо куняв, незважаючи на канонаду. Поволі опускав голову нижче й нижче, гачкуватий ніс майже торкався грудей. Проте, почувши недалеко торохтіння мотора, взяв телефонну трубку й доповів:

– Мотоцикл.

Бічною дорогою на шосе вилетів мотоцикл з коляскою, різко загальмував перед барикадою в ущелині. Коли, переключаючи швидкості, спритно лавірував між балками й каменюками, вартовий дивився на закурених солдатів у сталевих шоломах і в плащ-палатках. Німцеві навіть на думку не спало, що це можуть бути чужі. Він знову покрутив ручку телефону: – Мотоцикл… Ні, не один.

Перший мотоцикл в'їхав на шосе з іншого боку, другий долав перепону, третій наближався до неї. Про третього вартовий не встиг уже повідомити – з будиночка на пагорбі вийшов унтер-офіцер, позіхнув і, чухаючи груди, глянув униз. Протер очі, ніби не хотів їм вірити, а потім простяг руку по автомата, що висів у нього за спиною, перекинув його на груди й зарепетував:

– Тривога!

Не встиг вистрілити, як упав, зрізаний кулями. Сипнуло з розірваних мішків піском, що захищали вікна-бійниці.

З будинку зацокотів кулемет, потім другий. Кулі вибили з сідла одного розвідника, але будинок уже атакували шість мотоциклів.

Мотоцикл, який подолав перепону, натужно завиваючи мотором, в'їхав стрімким узбіччям аж під самісіньку стіну будинку. Солдат із заднього сидіння кинув у вікно гранату, слідом за нею другу, звідти бурхнув дим. Стрілянина вщухла.

Інші мотоцикли негайно помчали вперед, а до перепони один за одним під'їхали танки. «Рудий» перший подолав її, виліз на пагорб і, затулений збоку будинком, оберігав інші машини, водив гарматним дулом ліворуч, праворуч. Дочекавшись, поки обидва важкі танки пройдуть перепону, «Рудий» з'їхав униз і помчав слідом. Останнім їхав мотоцикл, на якому везли загорнуте в плащ-палатку тіло вбитого солдата.

Біля перепони залишився тільки один мотоцикл і підпрапорщик, який докурював цигарку. Кинув недокурок у пилюку, притоптав, потім перерізав канат багнетом. Вагончики посунули по рейках, перевернувшися, з гуркотом вивалили брухт і щебінку, загородили дорогу. Лажевський стрибнув на мотоцикла. Водій різко рвонув з місця, і мотоцикл зник у хмарах куряви.

Коли звук моторів затих, з рову виліз вартовий, обережно розглянувся навколо, потім, одриваючи ґудзики, похапцем стяг мундира, засунув карабін між балки і в брудній пропотілій сорочці побіг через пагорб світ за

– В голову колони! – гукнув Лажевський у самісіньке вухо водія.

Мотоцикл рвонув уперед, врізався у густу хмару куряви, яку здіймали за собою гусениці, і обігнав «Рудого». Хвилину йшов за широкою спиною важкого танка, а там, де колона повернула з шосе на трав'янисту, мало їжджену дорогу, обігнав і його.

– Повзеш, мов тарган у сметані, – підпрапорщик нетерпеливо штовхнув коліном у бік солдата, який вів мотоцикла.

Той збільшив швидкість. Данило оглядав територію – треба було знайти укриття, щоб затриматися на декілька хвилцн і познайомитися з трасою, яка пролягала над каналом і вела до лісу.

Праворуч дороги Данило помітив старі сліди, залишені колесами підвід; в кінці слідів видніли велетенські купи гравію, і хлопець інстинктивно вгадав: то закинутий кар'єр.

– Гальмуй! – наказав і жестами подав команду розвідникам, що мчали за їхнім мотоциклом.

Кар'єр заріс скупою зеленню. Лише в заглибинах, де було більше вологи, темніли купи вільхи й килимчики соковитої високої трави.

Паслася тут череда корів; її доглядав старий неголений пастух, який дивився на Лажевського, нічого не розуміючи. Коли б не далеке гудіня літаків високо в небі та стугін, од якого злегка тремтіла земля на сході – наслідок вибухів тисяч снарядів, – було б зовсім тихо.

Новий звук змусив пастуха підвести голову. Торохтіння блискавично наближалося, і через рів, на стрімку, давно не їжджену і зарослу бур'янами дорогу в'їхав мотоцикл з кулеметом у колясці. За ним другий, третій і ще два відразу.

Німець лише зараз збагнув: тут щось не так. Схопивши батіг, хотів зігнати докупи худобу й, можливо, втекти, але мотоцикли, роз'їхавшись широким віялом, оточили кар'єр з усіх боків.

Слідом за ними з'явилися танки, сповзли вниз, втиснули свої зеленкуваті тулуби кожен у купу вільхи. Машини зупинилися, вимкнули мотори, і за якусь мить ніщо вже не свідчило б про цей раптовий наїзд, аби не низькі смуги куряви, що ліниво снувалися на сонці.

Селянин роздивлявся танк з білим орлом на броні, безгучно ворушив губами, намагаючись прочитати напис, а потім примирився з долею і, присівши з батогом у руці, дивився на корів, які спершу