Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

уповільнили ходу й перезирнулися. В очах у них застигло одне й те саме запитання: «Чого викликає? Невже?»

Вікмиксор сидів за столом і гортав якісь папірці. Шпаргонці зупинилися, ждали, переступаючи з ноги на ногу, і нерішуче поглядали на зава.

Настала томлива тиша, яку несміливо перервав Янкель.

— Вікторе Миколайовичу, ми прийшли.

Завідуючий обернувся, потім підвівся й співуче сказав:

— Дуже добре, що прийшли. А тепер потрудіться принести тютюн!

Якби завшколою виліз на стіл і виконав перед ними «танець живота», і тоді трійця не була б так здивована.

— Вікторе Миколайовичу! Ми нічого не знаємо. Ви нас ображаєте! — пролунав одностайний вигук, але завшколою, не підвищуючи голосу, повторив:

— Несіть тютюн!

— Та ми не брали.

— Несіть тютюн!

— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, не брали, — побожився Янкель, і так щиро, що навіть сам здивувався і злякався.

— Ви не брали? Так? — єхидно спитав зав. — Отже, не брали?

Хлопці сторопіли, але ще трималися.

— Ні-і. Не брали.

— Он як? А чого ж ваші товариші признались і назвали вас?

— Які товариші?

— Усі ваші товариші.

— Не знаємо.

— Не знаєте? А тютюн впізнаєте? — Вікмиксор показав на стіл. У хлопців пропали останні надії. На столі лежали надірвані, пом'яті, пошматовані сім пачок украденого тютюну.

— Ну, то як, не брали тютюну? Га?

— Брали, Вікторе Миколайовичу!

— Живо принесіть сюди! — скомандував завідуючий.

За дверима трійця зупинилася.

Янкель, плюнувши, єхидно пробурмотів:

— Ну, от і вскочили. Тепер тютюнець принесемо, а потім візьмуться за нас. А на чорта, питається, ми брали цей тютюн!

— Але хто сипонув, сволота? — щиро обурився Циган.

— Хто сипонув?

Це злощасне запитання повисло в повітрі, і, не знайшовши на нього відповіді, трійця поповзла по свої заначки.

Першим повернувся Янкель. Поклав, сопучи носом, пачку на стіл зава і відійшов убік. Потім прийшов Горобець.

Громоносцева не було.

Минула хвилина, п'ять, десять хвилин — Миколка не приходив.

Вікмиксор уже втрачав терпіння, як раптом Циган увірвався в кімнату і, зніяковівши, зупинився.

— Ну? — буркнув зав. — Де тютюн?

Циган мовчав.

— Де тютюн, я тебе питаю?

— Вікторе Миколайовичу, у мене немає… тютюну… У мене… поцупили, вкрали тютюн, — почулася тиха відповідь Цигана.

Янкеля пересмикнуло. Так он чий тютюн він по злобі взяв, а тепер бідоласі Миколці доведеться відповідати.

Лютий Вікмиксор підскочив до Цигана, схопив його за комір і почав несамовито трясти, тихо примовляючи:

— Брехати, каналія? Брехати, каналія? Неси тютюн! Неси тютюн!

Янкелю здавалося, що трясуть його, але признатися не вистачало сили. Раптом він знайшов вихід.

— Вікторе Миколайовичу! У Громоносцева немає тютюну, це правда.

Вікмиксор перестав трясти, гнівно витріщився на захисника. Янкель завмер, але вирішив довести справу до кіпця.

— Бачите, Вікторе Миколайовичу. Одну пачку ми скурили разом. Одна була зайва, а одну… а одну ви, мабуть, знайшли самі. Так? Ото й була Громоносцева пачка.

— Так, правильно. Мені вихователь приніс, — задумливо пробурмотів завідуючий.

— З ванної? — спитав Громоносцев.

— Ні, здається, це з ванної.

Серце у Янкеля знову тьохнуло.

— Ну, добре, — не розтуляючи губ, промовив Вікмиксор. — Зараз можете йти. Питання про ваш мерзенний вчинок обговоримо пізніше.

♦

Кінчились уроки; з шумом і сміхом, гучно стукаючи дверима, розходились додому екстерни.

Янкель тужливо подивився, як зачинилися за останнім двері і як черговий, замкнувши їх на ланцюжок, клацнув ключем.

«Гуляти пішли, задриги. Додому», — тоскно подумав він і знехотя поплентав у спальню.

При вході його приголомшив неймовірний шум. Спальня шаленіла.

Тільки-но він показався в дверях, до нього зразу підскочив Циган:

— Гришко! Знаєш, хто нас видав, га?

— Хто?

— Гога — сволота!

Гога стояв у кутку, притиснутий до стіни неспокійним натовпом, і, зляканий, м'яко відводив кулаки від носа. Янкель зірвався з місця і підлетів до Гоги.

— Ах ти падлюка! Як же ти міг це зробити, га?

— Т-т-та я, їй-бо, не навмисно, братки. Не навмисно, — почав він, благально дивлячись коричневими очима і силкуючись усе пояснити. — В-ві-ві-тя п-п-п-окликав мене до ceбе й каже: «Ти вкрав тютюн, мені сказали». А я д-ду-мав, ви сказали, й п-признався. А п-потім він питає, я-як ми вк-крали. А я й ск-казав: «Спершу Ч-черних і Косоров п-пішли, а п-потім Громоносцев, а потім і всі».

— А-а п-потім і в-всі, зануда! — передражнив Гогу Янкель, але бити його було шкода — і тому, що він так по-дурному влип, і тому, що взагалі він викликав жалість до себе.

Плюнувши, Янкель відійшов у бік і ліг на ліжко. Розійшлися й інші. Тільки заїка, як і раніше, стояв у кутку, ніби покараний.

— Що тепер буде? — зітхнув хтось.

Янкель розізлився і, схопившись, люто крикнув:

— Чого занили, охмуряли? «Що тепер буде! Що тепер буде!» Що буде, те й буде, а скиглити нема чого! Нічого тоді було й тютюн тискати, щоб потім хникати!

— А хто тискав?

— Усі тискали.

— Ні, ти!

Янкель остовпів.

— А чому це я? Я тискав для себе, і вам до того не було діла. Чого лізли?

— Ти підначив!

Замовкли.

Найбільше гнітило передчуття кари, яка висіла над головою. Наростала злоба до когось, і здавалося, дай найменший привід — вони накинуться і поб'ють кого завгодно, тільки-щоб зірвати цю ненависть, що зібралася, не знаходячи виходу.

Коли б вони вже знали, яке покарання жде їх, було б легше, — невідомість давила дужче, аніж чекання.

Раз у раз хтось сумним зітханням порушував тишу і знову завмирав, задумувався.

Янкель лежав, безтямно дивлячись у стелю. Думати ні про що не хотілося, та й не йшли в голову думки. Його дратували ці ойкання і зітхання.

— Чого ми пішли за цим паскудним Янкелем? — порушив тишу Горобець, і голос його прозвучав так відчайдушно, що Гришко більше не витримав. Йому захотілося сказати щось таке дошкульне і зле, щоб Горобець заплакав. Але він обмежився тільки насмішкою.

— Піди, Горобчику, сядь до Віті на коліна і попроси вибачення.

— І пішов би, коли б не ти.

— Дурень!

— Сам дурень. Підбив усіх, а тепер лежить собі.

Янкель оскаженів.

— Ах ти наволоч коротконога! Я тебе підбивав?

— Усіх підбив!

— Факт, підбив, — почулися голоси з ліжок.

— Сволота ви, а не друзі, — кинув Янкель, не знаючи, що сказати.

— Ну, ти легше. За сволоту морду наб'ю.

— Ану набийте.

— І наб'ємо. Ще котів мучить!

— Ось зараз розмахнусь та як дам! — почув Янкель над собою голос Горобця і скочив з ліжка.

— Дай йому, Горобчику! Дай, не бійся. Ми поможемо!

Становище ставало загрозливим, і невідомо, що зробила б з Янкелем оскаженіла Шкіда, коли б у цю мить до спальні не ввійшов завідуючий. Хлопці скочили з ліжок і сіли, похнюпивши голови: запала гробова мовчанка.

Вікмиксор пройшовся