Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

опір шкідської орди, та й самі вони неодноразово зривались. І все-таки юнком зрештою став силою, на яку вже не могли не зважати найзакореніліші призвідці бешкетів та крадіжок.

В задушливу й затхлу атмосферу школи для неповнолітніх злочинців проникло те «цілюще повітря революції», про яке так гарно говорить у своєму оповіданні Л. Пантелєєв.

Закінчивши повість, юні автори «Республіки Шкід» віднесли свій рукопис, на якому ще не висохло чорнило, у Відділ народної освіти, а звідти його було переслано в редакцію дитячої та юнацької літератури Держвидаву.

Це був час, коли наша нова книга для дітей тільки створювалася. Від старої, дореволюційної літератури в дитячій бібліотеці збереглося небагато книжок, які створили свого часу класики. Потрібні були нові теми й нові люди.

І ці люди прийшли. Один за одним з'явилися в ті роки письменники, інші відомі в нашій країні: Борис Житков, М. Ільїн, Аркадій Гайдар, В. Біанкі та інші. Майже всі вони були хрещениками ленінградської редакції і брали дуже активну участь у її роботі — обговорювали разом з редакторами рукописи та плани майбутніх видань. На шостому поверсі ленінградського Будинку книги завжди було людно. Сиділи на підвіконнях і на столах, до хрипоти сперечалися, весело жартували.

Але все це зовсім не перешкоджало напруженій роботі редакції. Я не помилюся, коли скажу, що майже кожна книга, випущена дитячим відділом Держвидаву, ставала подією. Досить згадати «Морські історії» Житкова, «Розповідь про великий план» і «Гори та люди» Ільїна, «Лісову газету» Біанкі, «Від моря й до моря» та «Військових коней» Миколи Тихонова, «Пригоди Буратіно» Олексія Толстого, «Штурм Зимового» Савельєва і багато іншого.

Такою подією стала й «Республіка Шкід».

Співробітники редакції та близькі до неї літератори (а серед них були відомі тепер письменники Борис Житков, Євген Шварц, Микола Олейников) читали разом зі мною цей товстий рукопис і про себе, і вголос. Читали й перечитували. Усім було ясно, що ця книга — явище значне й нове.

Слідом за рукописом до редакції прийшли і самі автори, перший час небалакучі і похмурі. Вони, звісно, раділи, що їх привітно зустріли, але не дуже охоче погоджувалися вносити будь-які зміни в свій текст.

Пам'ятаю, як нелегко було мені переконати Л. Пантелєєва переробити розділ, що різко виділявся за стилем, написаний чомусь ритмічною прозою. Мабуть, у цьому проявилася примха молодості, а може, й мимовільна данина недавній, хоч вона вже й відійшла в минуле, літературній моді.

Я вважав, що чіткий, майже віршований ритм одною з розділів найменше відповідає характерові документальної повісті. Зрештою автор погодився зі мною і переписав розділ «Льошка Пантелєєв» заново. У новому варіанті він став чи не найкращим розділом книги.

І ось нарешті «Республіка Шкід» вийшла в світ. Уся редакція з інтересом ждала відгуків преси та читачів.

Незабаром з бібліотек почали надходити відомості, що повість читають запоєм, беруть нарозхват. Співчутливо зустріли її й письменники, і багато хто з педагогів. Як кажуть у таких випадках, успіх повісті перевершив усі сподівання.

Одним з перших відгукнувся на неї М. Горький.

Книга вийшла на початку 1927 року, а вже в березні того ж року він писав про неї вихованцям колонії його імені в Куряжі:

«… Я дуже ціную людей, яким доля з малих років надавала щиглів по лобі і по потилиці.

Ось недавно двоє з таких написали й надрукували надзвичайно цікаву книгу… Автори — молоді хлопці, одному 17, а другому, здається, 19 років, а книгу вони зробили талановито, набагато краще, ніж пише багато хто з письменників зрілого віку.

Для мене ця книга — свято, вона підтверджує мою віру в людину, найчудовіше, найвеличніше, що є на землі нашій».

У тому ж місяці Горький писав С. М. Сергєєву-Ценському про авторів повісті:

«… Це — не вундеркінди, а чудові хлопці, які змогли написати преоригінальну книгу, жваву, веселу, страшну. Постать завідуючого школою вони змалювали монументально. Не перебільшую».

Очевидно, повість схвилювала й обрадувала Горького, який так добре знав «дно» життя, своєю граничною правдивістю і оптимізмом, купленим дорогою ціною.

У «Замітках читача» він присвячує їй такі рядки:

«… Цими днями я прочитав чудову книгу «Республіка Шкід»… У цій книзі автори чудово, а часом блискуче розповідають про те, що пережили вони самі і товариші їх за час перебування в школі… Значення цієї книги не може бути перебільшене, і вона ще раз свідчить про те, що в Росії існують умови, які створюють справді нових людей…»

З дня виходу «Республіки Шкід» минуло понад тридцять років. Але книги, по-справжньому, а не тільки формально, сучасні, не старіють з часом. Втративши пряму злободенність, вони стають справжніми й незамінними документами доби.

Тепер «Республіка Шкід» виходить знову. Один в її авторів — Григорій Бєлих — передчасно загинув, ледве переступивши за тридцять. Другий — Л. Пантелєєв — давно вже став відомим письменником. Його повісті й оповідання — «Години», «Пакет», «Чесне слово», «На ялинку», «Льонька Пантелєєв», «Маринка», «Новенька», «Індіан чубатий», «Оповідання про Кірова» та інші — популярні у нас в країні й перекладені на багато зарубіжних мов.

Він і підготував до друку це видання — оглянув книгу, написану в юності, оком зрілого майстра, вніс у неї деякі зміни й поправки, намагаючись водночас зберегти недоторканим її молодий почерк.

Так і ми, кому довелося редагувати «Республіку Шкід» тридцять років тому, найбільше піклувалися про те, щоб вона не втратила життєвої істинності, молодого запалу, гостроти і свіжості юнацьких вражень.

1958 р.

С. МАРШАК.

Примітки

1

Докладно про Гришкове дитинство розказано в повісті Г. Бєлих «Будинок веселих жебраків». Л., «Детская литература», 1965.

2

Руже де Ліль — автор французького гімну «Марсельєза».

3

Переклад М. Рильського.

4

Докладніше про Льоньчине дитинство розповідається в автобіографічній повісті Л. Пантелєєва «Льонька Пантелєєв».

5

Старовинна латинська пісня студентів, яка починалася слоном — gaudeamus — веселитимемося.

6

Школою імені Достоєвського.

7

Переклад Леоніда Первомайського.

8

Кооператив: Петроградське єдине споживче товариство.