Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

тривало дуже недовго, бо порції супу й каші не відповідали апетиту шкідців. Наприкінці, на солодке, Вікмиксор виголошував промову. Він говорив або про останні події за стінами школи, або про якісь свої нові плани та заходи чи просто повідомляв, на радість вихованцям, що йому вдалося вибити для школи кілька кубів дров.

Точнісінько те саме повторилось і в день чергування Янкеля, тільки цього разу промова Вікмиксора була присвячена питанням етичним. З гнівом і зневагою завшколою громив ту частину несвідомих учнів, яка віддається огидному пороку обжерливості, намагаючись одержати свою порцію якнайшвидше й поза чергою.

Промова скінчилася. Чи задоволена була аудиторія, лишилося невідомим, але завшколою був задоволений і вже збирався піти й собі прийняти належну йому порцію оселедцевого бульйону та пшоняної каші, як раптом усю цю добре проведену програму порушив економ.

Він старечою, тремтячою ходою випурхнув із дверей, підшкутильгав до зава й почав тихо йому щось говорити. Шкідці нюхом відчули недобре, їхні фізіономії витяглись, і пшоняна каша, їжа солдатів і дитбудинківців періоду громадянської війни та розрухи, звичайно слизенька, невідчутна й гладенька, раптом одразу застряла в десяти глотках і втратила свій смак.

У повітрі запахло порохом.

Економ говорив довго, — мабуть, довше, ніж хотілося шкідцям.

Десять пар очей стежили, як поступово змінювалося обличчя Вікмиксора: спершу брови здивовано стрибнули вгору й кінчик носа опустився, потім тонкі губи склалися в гримасу обурення, пенсне скорботно затріпотіло на горбочку, а кінчик носа почервонів. Вікмиксор підвівся і сказав:

— Хлопці, у нас сталося велике неподобство!

Екстерни безтурботно втупились у гнівне обличчя зава, сподіваючись почути додаткову промову на другий десерт, але в приютських серця злякано тьохнули і враз спинилися.

— В нашій школі вчинено крадіжку. Якісь каналії вкрали з передпокою нашого економа одинадцять пачок тютюну, присланого для вихователів. Хлопці, я повторюю: це неподобство. Якщо за півгодини винних не буде знайдено, я вживу заходів. Так що пам'ятайте, хлопці!..

Це була найкоротша і найзмістовніша промова з усіх промов, виголошених Вікмиксором з дня заснування ІПкіди, і вона ж стала першою, яка викликала небувалу бурю.

Після слів Вікмиксора виникло загальне обурення. Особливо обурювались екстерни, для яких усе це було несподіванкою, а інтернатським нічого не лишалося робити, як підтримувати й поділяти це обурення.

Буря з їдальні перелилася в класи, але півгодини минуло, а злодіїв не знайшли. Таким чином, автоматично набрали чинності «заходи» завшколою, що дуже скоро показали себе.

Після уроків у інтернатських забрали пальта. Це означало, що їх позбавлено вільної прогулянки. То був тяжкий удар.

Сам по собі прийшов сумний настрій, і хоч активне ядро — Циган, Горобець, Янкель і Косар — намагалися підтримати дух і закликати боротися до кінця, великого успіху їхні промови вже не мали.

Даремно Циган, люто водячи чорними очима і скрегочучи зубами, казав страшним голосом:

— Дивіться, сполото, стояти до останнього. Не признаватися!..

Його погано слухали.

Довгий зимовий вечір тягнувся повільно і нудно.

За вікном, покритим сірими крижаними візерунками, жваво видзвонювали трамваї і чути було окрики візників. А тут, у напівтемній спальні, томилися без ніякого діла десять вихованців. Янкель забився в куток і, піймавши кота, запекло тягнув його за хвіст. Кіт відчайдушно намагався вирватись, потім, після марних спроб, жалісно занявчав.

— Перестань, Янкель. Нащо твар мучиш? — ліниво пробував захистити «твар» Горобець, але Янкель продовжував своє.

— Янкель, не муч кота. Йому теж, мабуть, боляче, — підтримав Горобця Косар.

Котом зацікавилися й інші. Спочатку дивилися байдуже, але, побачивши, що бідному котові несила терпіти, почали заступатись.

— І чого прив'язався, справді!

— Коту ж боляче, пусти…

— Потягав би себе за хвіст, тоді знав би.

До спальні ввійшов вихователь.

— Ого, Батько прийшов! Дядю Сергій, дядю Сергій, розкажіть нам що-небудь, — спробував загравати Циган, але осікся.

Батько суворо подивився на нього й відрубав:

— Громоносцев, не забувайтесь. Я вам не батько і не дядя Сергій і прошу лягати спати без балачок.

Двері рвучко зачинилися.

Довго вертілися неспокійні шкідці на скрипучих ліжках, і кожен по-своєму обдумував те, що сталося, доки міцний владний сон не здолав їхні тривоги й під звуки розучуваного Верблюдичем мотиву не поніс їх далеко від душної спальні.

♦

Рано-вранці Янкель прокинувся від неспокійної думки: чи цілий тютюн?

Він спробував відмахнутись од цієї думки, але тривожне передчуття не залишало його. Сяк-так одягнувшись, він встав і прокрався в зал.

Ось і кафедра. Янкель, піднатужившись, трошки підняв її, насилу тримаючи важку споруду, зазирнув під низ, але тютюну не побачив.

Тоді, потіючи від хвилювання, він розшукав товсту дерев’яну палицю, підклав її під край кафедри, а сам ліг на живіт і почав шарити. Тютюну не було. Янкель зайшов з другого боку, знову пошукав: як і раніше, рука його їздила по гладенькій і запиленій поверхні паркету.

Він похолов і, намагаючись заспокоїти себе, сказав уголос:

— Певно, під другою кафедрою.

Знову зусилля, повзання і знову розчарування. Під третьою кафедрою тютюну теж не було.

— Поцупили тютюн, чорти! — люто викрикнув Янкель, забувши про обережність. — Тягнути у товаришів! Ну добре!

Злісно погрозивши кулаком у напрямку до спальні, він тихо вийшов із залу і зайшов до ванної.

Коли він знову показався в дверях, на обличчі його вже грала усмішка. В руці він тримав щільно запечатану чвертку тютюну.

♦

— Елло Андріївно! А як правильно: «ді фенстер» чи «дас фенстер»?

— Дас. Дас.

Еланлюм до самозабуття любила свою німецьку мову і всіляко намагалася прищепити цю любов своїм вихованцям, тому їй було дуже неприємно чути набридливе гудіння класу, який зубрив нове оповідання про садівників.

— Воронін, про що задумався? Вчи урок.

— Воробйов, перестань читати сторонні книжки. Зараз же дай книжку сюди.

— Елло Андріївно, я не читаю.

— Зараз же дай сюди книжку.

Книжка Горобця лягла на стіл, і Еланлюм знову заспокоїлася.

Коли минув час, достатній для зазубрювання, голос німки сповістив:

— Тепер перейдемо до переказу. Громоносцев, читай перший рядок.

Громоносцев легко відрубав по-німецьки першу фразу:

— Біля річки був берег, і на землі стояв будинок.

— Черних, продовжуй.

— Біля будинку стояла яблуня, на яблуні росли яблука.

Раптом посередині уроку ввійшов Верблюдич і гидким, деренчливим голосом промовив, звертаючись до Еланлюм:

— Дуже вибачаюсь, Елло Андріївно. Віктор Миколайович просив прислати до нього учнів Чорний, Громоносцев унд Воробйов. Дозвольте, е, Елло Андріївно, їх відводити.

— Не Чорний, а Черних! Навчись говорити, Верблюд! — пробурмотів ображений Янкель, який потай пишався своїм оригінальним прізвищем, і згорнув книжку.

Дорогою хлопці зосереджено мовчали, а звичайно лагідний і м'який Верблюдич похмуро смикав прищуватий ніс і поправляв пенсне.

Перед дверима кабінету завшколою шкідці мимоволі