Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

його душу на покаяння. Це врятувало мене, бо я сквапно замішався між жінками, і, поки увага вершника була зосереджена на селянському возі та його хазяїнові, ми тихенько обминули небезпеку.

Ми пройшли уже від Вінниці верст з двадцять і не натрапляли ні на кого, та ось за версту, де кінчались придорожні липи, стало видно величеньке село. За рівчаком селяни складали в копи скошену пшеницю і, зайняті роботою, не звертали на перехожих уваги. Та нам з Галею треба було розпитатись. Ми присіли на горбочку край рівчака і переждали, поки наші подорожні відійдуть подалі. Тут перший узяв слово я:

— Чи є у селі військові?

Літній селянин зизом глянув на мене й, не одриваючись від роботи, невдоволено буркнув:

-Є.

— А які саме — більшовики чи які інші?

— А хто його знає, нам до них діла нема, — ухильно відповів дядько, навчений з гіркого досвіду інших не розпатякувати з незнайомою людиною, щоб не заплатити за це своїм життям.

— Жиди й москалі є між ними? — допитувався я, і дядько, кинувши роботу, уважно оглянув мене й вже лагідніше відповів:

- Є, та ще й чимало.

Жінки теж кинули роботу, приглядаючись до нас, а одна підійшла ближче й сказала:

— Вони тільки в нашому селі й держаться ще, а там далі і духу їхнього нема.

— Там далі скрізь, — додала, підходячи ближче, якась молодиця. — Саранча так наполохав їх, що вони й ступити за село бояться.

Тепер картина була ясна: в село нам не можна потикатись.

— А як нам обійти ваше село? — спитала Галя, і дядько, бачачи, що ми ніби свого пір’я птахи, повагом відповів:

— Якщо вам треба обминути їх, то йдіть оце стернею в ліву руку, поки не дійдете до ріллі, що тягнеться ген-ген аж проз село. З краю села всю ріллю видно як на долоні, тим-то на ріллі не гайтесь, а швиденько перебіжіть через неї. Он там, за ріллею, — показав дядько простягнутою ліворуч рукою, — кущі видно, а за кущами гайок починається, то в тому гаю ніякого чорта немає, хіба що, може, Саранчевого хлопця надибаєте: там вони часом на розвідці бувають, а з нашого села туди й близько ніхто не сунеться…

Ми подякували дядькові й люб’язним тіткам і круто завернули ліворуч, непомітно просуваючись між копицями до ріллі. Навколо тихо, лиш з села чулося здалека, як закукурікав півень, возвіщаючи про свою чергову перемогу над слабкою курячою статтю. На душі неспокійно, бо наближаємось до нашого Рубікону, де розв’яжеться наша доля — життя або смерть.

Та ось за кілька кроків і рілля. Ми присіли за останньою копицею перепочити і порадитись.

— Я піду перша, — сказала Галя, — йтиму поволі, ніби шукаю корову абощо. Коли вже перейду за середину, рушайте й ви. Зійдемось за кущами.

Галя підвелась і вже хотіла була йти, коли обернулась до мене й тихо промовила:

— Якщо зі мною щось станеться — стрілятимуть і влучать, хапайте мою торбину й щодуху біжіть далі. Не спиняйтесь біля мене. Ну!..

І Галя спокійно пішла по ріллі.

Я роззувся, щоб легше було бігти, й плазом підліз до ріллі. Та й велика ж ця рілля — мабуть, три чверті версти буде завширшки, як не більше! А Галя спокійнісінько, як ніде нічого, йде собі по ній босоніж, ще й торбинкою своєю помахує…

Навколо — тиша. Не чути ні птахів, ні людей, навіть коники на стерні не стрекочуть. Здається, все розтануло в палючій спекоті літнього дня й вимерло…

Та ось Галя наближається до половини ріллі. Хай перейде ще трохи за половину. Здасться, вже перейшла. Ну, ще трохи! Тепер вона вже напевно ближче до тих кущів на протилежному боці ріллі, як до мене. Серце калатає в грудях від нетерплячки. Тепер — дай Боже прудкості!

Я зриваюсь і мчу на весь зріст уперед. Ноги ледве торкаються зсохлих брил землі, на очах виступають від шаленого бігу сльози, серце — як не вирветься з грудей… Раптом два сухі постріли почулись від села, і дві кулі продзижчали — одна позад мене, друга над головою. Не влучили! Та й де їм влучити, коли, після пострілів, я так метнувся вперед, що, здасться, лечу швидше за ворожі кулі!

Майже одночасно з Галею я наосліп кидаюсь у рятівні кущі, бо під ногами вже не чую вибоїн ріллі. Падаю ницьма на землю знеможений, щоб хоч трохи перевести дух. Десь неподалеку стрекотить коник, цвірінькнула якась пташка, стурбована нашою появою, але позаду — тихо. Правду казав той дядько перед селом: за нами ніхто не погнався, лиш двічі вистрілили задля профілактики. Тільки й того!

Але все ж — безпечніше бути подалі від села, де ще сидять вони. Трохи відсапавшись, ми вилазимо з кущів і мерщій поспішаємо до перших дерев гаю. Отут, під зеленим листяним наметом яворів та грабів, де позаду не видно ні ріллі, ні села, ми нарешті в цілковитій безпеці. Бурхлива радість життя так проймає мене й Галю, що ми спинились, глянули усміхнені одне на одного й кинулись в обійми. Галя тричі поцілувала мене в губи, чоло й щоку і вдячно озирнулась навколо… Але хай не подумає сучасний читач, що з цієї хвилини починається романтична зав’язка! Ні, ми тільки тимчасові супутники, товариші в небезпеці й порятунку, і ми не споганили чимось більшим нашу зоологічну радість буття, що так нестримно вихопилась у нас обох. До того ж у мене вже вистигало якесь ніжне почуття до Віри Баглій, про яке, мабуть, догадувалась Галя, і їй не могло й на думку спасти зрадити довіру своєї товаришки. То був інший час, інші й люди…

Ми пройшли навмання трохи гаєм і натрапили на якусь протоптану доріжку, де раптом спинились вражені. На цю ж доріжку, де й узявшись, вийшли з-за дерев чоловік і жінка, інтелігентного типу, обтяжені двома валізами. Вони спочатку неабияк наполохались, побачивши нас, але мої студентські кашкет і тужурка заспокоїли їх.

— Оце третій день, як сидимо тут і чекаємо, коли перейде фронт, а він усе на одному місці, - зітхнув чоловік, підходячи до нас ближче.

— А хто ж ви такі й відкіля? — спитала Галя.

— Ми українські артисти з Києва. Уже тиждень, як ми втекли від тої київської голоднечі, щоб якось пробратись до Проскурова або Старокостянтинова та вволю наїстись, а тут тобі фронт, і ні туди й ні сюди!

— То вам доведеться ще кілька днів перечекати тут, поки фронт перейде далі, - промовила Галя, злегка посміхнувшись охочому наїстись