Юкіо Місіма - Сповідь маски

і простота», отож яскраві шарфи й шкарпетки заборонили. Форма була визначеною: ніяких шарфів, сорочка біла, шкарпетки чорні, або, в крайньому разі, однотонні. Омі єдиний з усіх не відмовився від білого шовкового шарфу і візерунчастих барвистих шкарпеток.

Цей перший порушник заборони умів надавати своїм діям високого імені бунту. Він добре розумів, як вабить хлопчаків мистецтво, зване бунтом. Перед викладачем військової справи, селюком-унтером, наче той був його підлеглий у таємному товаристві, Омі зумисне неквапом обгортав шию білим шовковим шарфом і по-наполеонівськи розхиляв на обидва боки поли пальто з блискучими гудзиками.

Та коли до бунту приєднується темний натовп, він стає жалюгідним наслідувачем. Щоб, по можливості, уникнути цього й натішитися лише чудовим смаком бунту, ми запозичували з заколотницьких учинків Омі лише яскраві шкарпетки. Не був винятком і я.

Ранком у галасливому перед уроками класі ми теревенили, посідавши замість стільців на столи. Той, хто приходив у шкарпетках з небаченим досі візерунком, вмощувався, підсмикнувши холоші штанів. А що обнову помічено, відразу сповіщав вигук:

— Ого, шикарні шкарпеточки!

«Шикарний» було в наших вустах найвищою похвалою. Але і той, хто так казав, і той, кого хвалили, пам’ятали, як спогорда поглядав Омі, з’являючись, як завжди, перед самим шикуванням.

Якось уранці після рясного снігопаду я вибрався до школи значно раніше, ніж звикле. Бо напередодні ввечері мені подзвонив приятель і запропонував перед уроками погратися в сніжки. Як завжди, коли назавтра чекало щось цікаве, я довго не міг заснути, а вранці прокинувся, щойно зайнялося на світ, і попри ранній час подався до школи. Снігу нападало по кісточки. Сонце ще не зійшло, тому сніг не прикрашав краєвид, а робив його похмурим. Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста. А чарівність місту саме й дають його рани. Їдучи до школи в іще порожній електричці, я дивився з вікна, як над фабричними кварталами сходить сонце. Краєвид гарнішав на очах. Зловісно вишикувані димарі й виступи шиферних дахів наче сахалися від пронизливого реготу масок снігу, висвітлених вранішнім сонцем. Здавалось, у театрі масок снігового краєвиду ось-ось розіграється трагічна сцена — чи то революція, чи то бійка. Обличчя перехожих у світлі, що його відбивав сніг, були бліді, наче в змовників.

Коли я зійшов на своїй станції, то почув, як із даху транспортної фірми обік вокзалу накрапує тала вода. Важко було позбутися враження, ніби то падають сонячні промінці. Вони один по одному кидалися з криком у наношений підошвами на асфальт бруд і розбивалися вщент. А один навіть утрапив мені за комір…

У шкільній брамі ще не виднілося нічиїх слідів. Була замкнена й сторожка.

Я прочинив вікно свого сьомого класу на першому поверсі й задивився на сніг у лісі. Серед дерев, схилом, від гуртожитків до хвіртки на задньому дворі підіймалася дорога. Чиїсь великі сліди відбилися на ній і далі, до самого вікна. Під вікном сліди повертали назад і зникали за будівлею ліворуч, де були кабінети.

Хто ж це з’явився такої рані? Вочевидь, він прийшов через хвіртку, зазирнув до класу, впевнився, що нікого нема, і самотою попростував за кабінети. З учнів мало хто користувався хвірткою. Ходила плітка, ніби один із таких, Омі, йде до школи просто від жінки. Але ж він завжди з’являється перед самим шикуванням! Я не міг уявити, хто б іще міг залишити такі великі сліди.

Я вистромився з вікна і напружив зір, придивляючись до залишків свіжої землі в слідах. Той, хто їх залишив, мав міцну й тверду ходу. Невимовна сила вабила мене. Закортіло пірнути вниз головою, обличчям просто у слід. Але уповільнена реакція, як завжди, втримала мене від раптового поруху, тож я залишив портфель на парті й поволі поповз на вікно. Гачки форми чіплялися за кам’яне підвіконня, вдавлювались у мої недужі ребра, завдаючи гіркувато— солодкого болю. Коли я з вікна спустився на сніг, цей легкий біль приємно випружив мої груди і сповнив трепетом небезпеки. Я приміряв власні боти до слідів. Сліди, начебто й великі, майже співпали з моїми. Я і не подумав, що їх, скоріше за все, залишили такі ж школярські боти, як і мої. Тоді це, певно, не Омі. Проте від бруднуватих слідів віяло якоюсь спокусою, непевними сподіваннями, попри усвідомлення, що вони можуть бути марними. З Омі пов’язувалася лише частка моїх сподівань; мною рухав швидше мстивий потяг до невідомця, який посмів прийти раніше за мене й заплямувати сніг слідами.

Тамуючи подих, я скрадався по слідах.

Немов з каменя на камінь, переступав я зі сліду в слід — то на чудову чорну землю, то на торішню траву, то на брудний злежалий сніг, то на брук. І раптом похопився, що моя хода достеменно така, як сягнистий крок Омі.

Я проминув пасмо тіні за кабінетами й опинився на пагорбі перед просторим спортмайданчиком. І трьохсотметровий овал бігової доріжки, і змережане горбками поле поспіль укривав іскристий сніг. У кутку поля тулились одна до одної дві височенні модрини, і їхні видовжені тіні перекреслили засніжений краєвид — так природа позначає велич веселою похибкою. Велетенські дерева стриміли вгору, і синє зимове небо, відблиски снігу внизу і навскісне проміння вранішнього сонця надавали їм вишуканості ліпнини; з тріщин кори на сухих гілках і стовбурах раз у раз сухозліткою сіявся сніг. Здавалося, його ледь чутний шелест розноситься луною навсібіч, у такому спокої дрімали дахи шкільних гуртожитків ген за спортмайданчиком і ліс за ними.

Сяєво перед очима на мить засліпило мене. Засніжений краєвид мав у собі свіжість руйновища. Адже цю несправжню спустошеність укривали безмежні світло й блиск, які зустрінеш хіба на стародавніх руїнах. А на краю звалища, на снігу, що вкривав п’ятиметрову завширшки бігову доріжку, видніли величезні латинські літери. Найближче до мене — кружало О. За ним М. А найдалі — подовжна риса І.

То був Омі. Сліди, що я простежив, вели до О, далі від О до М і, нарешті, до постаті Омі, який саме човгав ботами по снігу посеред І, трохи похиливши голову над білим шарфом і застромивши руки в кишені пальта. Його тінь зухвало простяглася по снігу рівнобіжно до тіней модрин.

Я зліпив сніжку, відчуваючи, як пашать щоки.

Метнув її. Але не докинув. Проте він недбало обернувся у мій бік, закінчуючи літеру І.

— Егей! — заволав я і на диво завзято припустив щодуху стрімким схилом, хоч побоювався, що Омі навряд чи зустріне мене прихильно. І раптом до мене долинув його гучний голос:

— Гей! Не затопчи літери!

Цього ранку він