Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Сповідь маски 📚 - Українською

Юкіо Місіма - Сповідь маски

935
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Сповідь маски" автора Юкіо Місіма. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 39
Перейти на сторінку:
був якийсь інший. Омі, що ніколи не вчив уроків, ба чи й виймав підручники з шухляди, що з’являвся до школи з руками в кишенях і спритно тягнув час, поволі скидаючи пальто, перш ніж стати в стрій, сьогодні марнував ранок на самоті; мало того, привітав грубувато-приязною, як ні в кого більше, посмішкою мене, з ким досі обходився, як зі шмаркачем! Як я чекав на ту посмішку, на ті чисті блискучі зуби!

Але чим ближчало його всміхнене обличчя, тим меншало запалу, який щойно викликав вигук, у моїй душі — наставала тяжка гризота. Все занапастило «розуміння». Мене вражав, а точніше, руйнував його образ, створений мною, острах, що приязну посмішку викликало просто те, що хтось збагнув його слабість.

У мить, коли я побачив витоптані на снігу велетенські літери «ОМІ», я напівсвідомо осягнув безодню його самоти. І глибинну, чи й зрозумілу йому самому, спонуку, яка так рано привела його до школи. Якби мій кумир принизився зараз переді мною і став виправдуватися, ніби прийшов погратись у сніжки, я б позбувся чогось куди важливішого, аніж його власна втрачена гідність. Мені кортіло мерщій піти деінде.

— Сьогодні, певно, пограти в сніжки не доведеться, — врешті спромігся я. — Я думав, нападає більше.

— Егеж, — буркнув Омі, напускаючи недбалий вигляд. Його здорове обличчя затверділо, відроджуючи звичну, майже болісну зневагу до мене. Очі визивно зблиснули в намаганні знову побачити в мені дитину. А мене чарував його біль, викликаний опором, ставленим схованій у глибині душі вдячності за те, що я не прохопився й словом про літери на снігу.

— А рукавички в тебе дитячі!

— Дорослі теж носять вовняні.

— Бідолаха, навіть не знаєш, яка на дотик шкіра! А ну ж бо!

Він притис вологі від снігу шкіряні рукавиці до моїх розпашілих щік. Я відсахнувся. Але гостре відчуття наче випалило на щоках тавро. Я відчув, як яснішають мої спрямовані на нього очі.

… Відтоді я покохав Омі.

Коротше кажучи, то було моє перше в житті кохання. Причому з присмаком плотської жаги.

Я не міг дочекатися літа, бодай його початку. Бо лише тоді я зможу побачити його оголене тіло. А в душі таїлося іще одне бажання, якого я сам соромився. Бажання побачити ту його «штуку». Телефон моєї пам’яті помилково з’єднується то з однією, то з другою парою рукавичок. Мені здається, що з цих двох пар — шкіряних і білих святкових, про які мова далі, одну я пам’ятаю насправді, а другу тільки уявляю. До його неотесаного обличчя, мабуть, більше пасували б саме шкіряні. А може саме через те, що обличчя в нього неотесане, йому більше б личили білі. Неотесане обличчя…

Хоч я і висловився так, гадаю, то просто від враження, яке справляло обличчя єдиного юнака серед дітлашні. Він вирізнявся саме статурою, бо на зріст був не найвищий у класі. Строга, схожа на морську, шкільна форма не личила недорослим хлопчакам, і з нас усіх тільки в Омі відчувалися достатня для форми вага й, так би мовити, значущість. Скоріш за все, не я один позирав на м’язисті плечі й груди, які вгадувалися під темносинім сержем форми, не тільки заздрісно, але й закохано. Його обличчя ніколи не полишав вираз тамованої зверхності. Це почуття, гадаю, з тих, що, діткнуте, тільки розгоряється. Провалені іспити, вигнання з гуртожитка…

Схоже, ці прикрощі здавалися йому символом нездійсненних бажань. Яких? Мені раптом сяйнуло, що певні бажання породжує в ньому дух «зла». Але розмах його підспудної гри, такому, як я, поза сумнівом, годі осягнути. Вже з обличчя, де над округлими смаглявими щоками задирливо випиналися вилиці, а під домірним, м’ясистим, трохи задертим носом стягувалися в симпатичну нитку губи та було міцне підборіддя, відчувалось, яке повнокровне в нього тіло. Це вбрання могло прикривати тільки душу дикуна. Хто б подумав, що він має «внутрішній світ»! Єдине, що можна було сподіватися в ньому — подобизна незнаної нам, загубленої в незапам’ятній давнині досконалості. Подеколи в нього виникала забаганка подивитися розумні не за віком книжки, які читав я. Найчастіше я ховав їх з непевною посмішкою. І не тому, що соромився.

Мені боляче було відчувати, що він цікавиться книжками і виявляє в цьому невправність, отже, втрачає свою неусвідомлену довершеність. Мені було боляче, що цей рибалка забуває рідну Іонію. Вивчаючи зусібіч його постать — у класі, на спортмайданчику, я створив його уявний портрет — цілісний, без єдиної вади. Тому й не можу знайти на його образі, який залишився в моїй пам’яті, жодної плямки. Не можу видобути з пам’яті про Омі жодного недоліка з тих, які так необхідні в романі — дивацтв, кумедних звичок, сукупність яких і надає книжковим героям життєвості. Зате я видобуваю з образу Омі у власній пам’яті багато іншого. Безмежне розмаїття й химерні відтінки. Ось що я знайшов у ньому: суть довершеності життя — його брови, його чоло, його очі, його ніс, його вуха, його щоки, його вилиці, його губи, його підборіддя, його потилицю, його шию, забарву його рум’янцю, колір його шкіри, його силу, його груди, його руки і так без кінця. І не тільки це. Я вилаштував власну систему вибору й уподобань. Це через нього я не симпатизую розумовцям.

Це через нього я не прихильний до однокласників в окулярах. Це через нього я полюбив силу, повнокровність, невігластво, грубуваті жести, недбалу розмову, смуток, властивий плоті, непідвладний ніяким розумовим зусиллям. За всіма канонами логіки таким низькопробним уподобанням нібито не було звідки взятися! Але де кличе плоть, для логіки місця нема. Потяг зникав, щойно поставало інтелектуальне порозуміння. Варто було знайти у комусь бодай одробину розуму, як виникала настійна потреба оцінити той розум. А у взаємодії, якою є кохання, від іншого вимагаєш того ж, чого й від себе, отож душа, яка шукала в комусь темноти, потребувала і собі бодай короткочасного «бунту проти розуму». А це було вже неможливо. І мені лишалося тільки задивлятися звіддаля з пристрасною байдужістю, у твердій рішучості не перемовитися й словом, на власників плоті, не занечищеної розумом, — гультяїв, моряків, рибалок, солдатів. Може, мені легше жилося б десь у тропіках серед дикунів, не знаючи мови. Аж тепер я розумію, звідки мрії про спечне бурхливе літо жарких країв, які я плекав змалку… Так от, білі рукавички.

У нашій школі було заведено зодягати їх на свято. І щойно натягнеш ті білі рукавички з меланхолійно-блискотливими ґудзиками на зап’ястках і трьома задумливими строчками на тильному боці долоні, як зринало враження тьмяного

1 ... 9 10 11 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь маски», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь маски"