Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Зілинський і лейтенант С. Шрамченко. Завдання стояло довкомплектувати українцями-моряками команди крейсера «Світлана», й ескадрених міноносців «Україна», «Гайдамак» та інших, і перегнати ці кораблі під українським прапором до Чорноморського флоту. На жаль, прихід до влади більшовиків не дав здійснитися цим намірам.

Комендант Чорноморського флоту, віце-адмірал Колчак, поставився прихильно до українізації флоту, як до здорової течії серед тодішньої руїни. З кінця квітня 1917 року майже на всіх кораблях Чорноморського флоту вже існували свої українські корабельні ради. Одним із перших кораблів Чорноморського флоту, який підняв український прапор, був міноносець «Завидний», 24 грудня 1917 року підняв український прапор один із найбільших кораблів колишньої царської Росії, велетень-дредноут лінійний корабель «Воля». 29 квітня 1918 року увесь Чорноморський флот підняв український прапор.

На жаль, український флот зруйнувала соціалістична Центральна Рада. Незважаючи на запеклий опір націоналістично налаштованих моряків, вона скасувала примусову військову службу на флоті та запровадила добровільне поповнення флоту на підставах народної міліції. Дурнішого нічого придумати було неможливо. Дурість буває страшнішою за зраду. Цей закон було скасовано за часів гетьманату, але вже запізно.

Український націоналістичний рух на флоті тривав і за радянської влади. Усім відоме Кронштадтське повстання очолював матрос-українець, якого всі його товариші називали Петлюрою.

Наприкінці 1969 - на початку 1970-го років у морехідних училищах Херсону існувало щонайменше два націоналістичні гуртки. Один з них у морському училищі рибної промисловості, на жаль, був розгромлений.

У 1992 році на Чорноморському флоті шовіністичним букетом розквітла «касатоновщина»:

- продано стратегічний запас пального;

- зруйновано казарми на острові Зміїний;

- за безцінь на брухт у Туреччину було продано більшість підводних човнів дивізії підводних сил Чорноморського флоту (в складі трьох бригад та окремого дивізіону);

- таємною директивою через фахівців управління військових сполучень і військового приймання з мобілізаційних запасів на українських судноремонтних і суднобудівних заводах вилучалися станції системи радіолокаційного розпізнавання «Пароль»…

Саме в цей час на СКР-122 екіпаж прийняв військову присягу на вірність народу України, підняв синьо-жовтий прапор і вийшов з військової бази Донузлав до берегів Одеси. Командував героїчним сторожовиком капітан-лейтенант Сергій Настечко. Адмірал Касатонов послав на перехоплення старенького сторожовика сучасний фрегат проекту 1135 та швидкісний малий десантний корабель на повітряній подушці. Гармати, реактивні установки націлилися на втікача. Тільки завдяки тому, що кораблі вже перебували в зоні дії берегової охорони одеського району, вдалось уникнути кровопролиття. Незламним було прагнення українських моряків служити своїй Батьківщині. СКР-112 дійшов до Одеси.

Отже, планів, як уникнути поїздки до В’єтнаму - захищати інтереси «матінки»-Росії, було більш ніж досить. Найпростішим було напитися й потрапити до витверезника або загубити паспорт, але ми не встигли. Передусім «добровольців» узяли під варту та відібрали паспорти.

Практика засилання військових радників, коли, як це було в Ефіопії, кількість радників перевищувала офіцерський корпус країни, межує з відкритим військовим втручанням. Досвід Кореї, Куби, Конго, Заїру, В’єтнаму, Ефіопії має свою специфіку розв’язання кадрових проблем: починають «мести» всіх підряд. Хіба це жарт - набрати 11 500 тих, хто палко бажав би вирушити в Ефіопію на війну.

Зазвичай совітських військових радників добирали з великою ретельністю. Ще в двадцяті роки в РККА було створено східний факультет, на якому, а також в інституті народів Сходу, готували фахівців для роботи за кордоном. Радянсько-китайський конфлікт багато в чому пояснюється тим, що Сталін робив ставку на Гоміндан, у який вкладалися величезні кошти, приміром, більшість «генералів-мілітаристів» одержали освіту в СРСР. Таємними операціями в країнах третього світу відав військовий відділ ЦК КПРС, що керував діяльністю ГРУ й Першого головного управління розвідки КДБ, а також підготовкою командного складу РВСП.

Радників добирали з усіх видів збройних сил та родів військ. Як правило, начальники політвідділів звертали увагу на випускників зі звичайних сімей, які закінчили училище з відзнакою. Новоспечених лейтенантів відправляли до поганеньких частин, де їх «вели» років із п’ять, спостерігаючи, як ті долають труднощі служби. Оскільки для військового відділу ЦК тупість совітських генералів не була таємницею, їхню присутність за кордоном намагались обмежити якнайменшою кількістю. Основну ж масу радників складали офіцери в ранзі підполковник-полковник з досвідом командування на посадах командира полку - начальника оперативного управління. Вони добре зналися на своїй справі, та проблема полягала в тому, що в тубільців про це були свої уявлення. Це була інша війна.

З Одеси до Москви долетіли без пригод. Там нас поселили в інтуристівському готелі. Виходити на вулицю не дозволяли. На вході стояв міліціонер. Годували нас у готельному ресторані за державний рахунок, але без алкоголю. Я підкликав офіціанта - принеси пляшку горілки, плачу десять рублів (нагадую - пляшка горілки в ті часи коштувала 4 рублі 12 коп.) Не можу, каже, нам суворо заборонили подавати спиртне «в’єтнамцям». Але бажання заробити виявилось сильнішим за заборону - запитує одразу ж: «Не заперечуєте, якщо горілку принесу в чайничку?» Та заради Бога, хоч у нічному горщику.

З кожним принесеним чайничком за нашим столиком ставало дедалі веселіше. З інших столів за нами з підозрою спостерігали наші колеги-«в’єтнамці». До речі, відрізнити нас від інших мешканців готелю було неважко, перед вильотом з Одеси «матінка»-СССР одягла нас усіх у стандартні чорні штани та білі нейлонові сорочки, що зовсім не пропускали повітря, тож піт стікав по тілу й накопичувався в трусах та шкарпетках. Усі особливості нашого одягу ми змогли оцінити лише у В’єтнамі, де вологість була просто нестерпною, в Москві ще було терпимо. Зовні ми мали вигляд вихованців притулку для поганих діточок.

Довелося поділитися з колегами нещодавно набутим досвідом. Невдовзі офіціанти з чайничками забігали від столика до столика, й атмосфера в залі пожвавішала. Ввечері, вже на шляху до номеру, я відчув потребу до продовження банкету. Тим паче, що на поверсі під сходами ми помітили бар. У кишені ще залишалася ціла десятка. Стратегічна помилка нашого керівництва полягала в тому, що разом з паспортами в нас не відібрали гроші.

Ми з приятелем сміливо рушили в бар. За стійкою стомлено нудьгував бармен. Пара повій працювала над п’яним скандинавом, у кутку сидів якийсь нігер. На мій подив, пляшка коньяку коштувала зовсім недорого - лише вісім п’ятдесят. Видудливши з приятелем пляшку, я широким жестом простяг барменові червінець.

- Здачі не треба!

- Що ти мені суєш?

На практиці в мореходці я вже ходив у закордонний рейс, та й сама Одеса була «вільним» містом, де оберталася вільноконвертована валюта, але таке відверто презирливе ставлення до вітчизняних грошей довелося побачити вперше.

- Долари давай!

Московське хамство теж було мені не в новину, тим паче, що мене влаштовувало практично будь-яке закінчення конфлікту -