Ніна Боден - Збігло літо

пудингу, на тітчиному обличчі з’явився такий щасливий вираз, ніби вона неждано-негадано одержала подарунок. Мері намагалася не дивитися на неї, вона поринула у змалювання її портрета: «Жахлива істота з довгим носом і темними очицями-намистинками». І саме тому лагідне тітчине обличчя, що сяяло від задоволення, трохи збивало її з пантелику. «Звичайно, вона намагається прикидатися доброю, — прошепотіла Мері, — щоб ніхто не міг здогадатися…»

— Ти щось хочеш сказати? — запитав дідусь.

— Ні, дідусю. — Мері глянула на нього невинними очима. Дуже важко розмовляти самій із собою, не ворушачи губами, але їй успішно вдавалося це робити. «Звичайно, дідусь у мене добрий, але він дуже старий і нічого не помічає. До того ж він сліпне й не бачить, коли тітка, наприклад, вибирає з печені найкращі шматки, а мені дає тільки жир і хрящі…»

— Ти впевнена, що нічого не хочеш сказати? — Проникливі дідусеві очі дивилися на неї пильно й здивовано.

— Може, вона засвоїла, що маленьким дівчаткам не слід розмовляти за столом, — знайшлася тітка Еліс.

Мері зміряла її зневажливим поглядом:

— Річ не в тім. Просто я розповідаю собі одну історію.

— Цікаву?

— О, дуже! — Мері ледь стримала сміх. — Можна мені піти погуляти?

Дідусь і тітка всміхнулися одне до одного. Тоді обоє всміхнулися до Мері. Кімната була залита сонячним світлом.

— Звичайно можна, люба. — Тітка була така щаслива від того, що Мері з’їла весь обід, що аж погарнішала. — А що ти збираєшся робити після обіду? Ми можемо піти у парк на прогулянку…

— Я була б дуже рада, — солодким голосом відповіла Мері, бо їй аніскілечки не хотілося йти з тіткою у парк, де гуляли переважно старі леді зі своїми собаками. — Та річ у тім, що я пообіцяла своїм друзям зустрітися з ними на пляжі. Я гралася з ними вранці, й вони сказали, що прийдуть після обіду.

На тітчиному обличчі з’явився стурбований вираз:

— Сподіваюсь, вони порядні діти, а не якісь там хулігани?

— Не думаю, що вона познайомилася із бандою розбійників, — сказав дідусь.

— Звичайно, ні. — І все ж у тітчиному голосі прозвучали нотки сумніву. — Знаєш, надвечір почнеться приплив, і на пляжі в цей час бути небезпечно.

Мері сиділа немов на голках. В голові в неї роїлися думки про злу тітку й сліпого немічного дідуся, і їй нетерпеливилося залишитися на самоті з цими думками.

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд, — сказала вона. — Вранці ми будували замок з піску, а після обіду збиратимемо черепашки.

Вона подумала, що навіть тітка Еліс не вважатиме таке заняття за небезпечне, і мала рацію. Тітка всміхнулася й наказала їй бути обережною, не підходити близько до молу під час припливу, бо минулого року там утопився хлопчик. А ще, переходячи дорогу, вона повинна подивитися ліворуч, потім праворуч і ніколи не заводити розмову з незнайомими людьми…

Мері так часто чула ці застереження, що могла б повторити їх слово в слово.

— Гаразд, я буду дуже обережною, — запевнила вона таким неприродно покірним тоном, що дідусь окинув її здивованим поглядом.

Щиро кажучи, Мері й сама була здивована собою. Та коли вона вже бігла до моря, то вирішила, що так чемно поводилася з тіткою Еліс тільки через оті свої негідні вигадки про неї.

Однак Мері й далі розвивала свою історію:

«На миснику в неї стоїть пляшечка з написом: «Отрута». Та пляшечка з темно-синього скла, й визначити, скільки в ній рідини, можна тільки тоді, коли тримаєш її проти світла. Зараз вона заповнена наполовину, й щоразу коли я проходжу повз мисник, то намагаюсь заглянути туди. Якщо отрути поменшало, я маю бути дуже обережною, бо її можуть підлити мені в їжу. Я постійно напоготові. Якщо всі ми беремо їжу з одної тарілки, наприклад картоплю або печеню, я знаю, що все гаразд. Проте, коли вона приносить щось кожному на окремій тарілці, я копирсаюсь у ній виделкою, але не їм, на той випадок…»

Цікаво, чи повірить в усе це Саймон? Його, здається, не так легко переконати. Та й чи є в цьому потреба, коли вони можуть і не зустрітися знову, а вона не дуже й прагне цієї зустрічі.

По-перше, він любить командувати, а по-друге, знає, що вона вкрала ті шоколадки.

Від цієї думки Мері відчула себе якось незатишно і, щоб відігнати її, почала голосно насвистувати.

Погода знов змінилася: стало тепліше, заголубіло небо. Приплив уже почався, але вітер ущух і хвиль не було; вода омивала стінку набережної м’яко й нечутно, як чай омиває чашку, коли його помішуєш.

Мері поминула пірс і пішла далі, туди, де вишикувалися в ряди високі будиночки, утворивши цілі вулиці з назвами на зразок: «Сі-Віста» або «Вотер-ейдж». Мері неквапливо проходила повз ті будиночки, насвистуючи й удаючи, ніби її нічого тут не цікавить.

«Харбор-в’ю» містився на краю вулиці. Він був незавидний, обідраний і потребував ремонту. Замість охайного моріжку з клумбами квітів і вимощеної доріжки, перед парадним входом був лише клаптик витоптаної трави.

Тут стояв дитячий манеж, а в ньому, чіпляючись за поруччя, радісно гугукав опецькуватий малюк. Він повикидав з манежу всі свої іграшки й тепер вони валялися на траві поряд з триколісним велосипедом, що лежав боком, тенісною ракеткою, в якій не було половини струн, двома відрами на сміття й подертим м’ячем. А біля сходів, що вели до парадних дверей, стояв старий дитячий возик з піднятим верхом. Поки Мері дивилася на все це безладдя, у возику заплакала дитина, а за мить відчинилися двері, й сходами збігла вниз невеличка жінка із сивим волоссям. Мері поквапливо відвернулася й побігла геть.

Вона бігла, задихавшись, аж поки її раптом пронизала страшна думка: а що, коли Саймон саме тієї миті виглянув з вікна й помітив її? Ще вирішить, нібито вона прийшла, щоб побачити його. Від цієї думки Мері зненавиділа Саймона.

Вона повернулася до дідусевої кабіни. Відтоді, як Мері з’явилася в цих краях, погода тут стояла погана, й через те вона за ціле літо ще жодного разу не побувала тут. Але ключ висів на своєму місці, під сходами, на шматочку дроту. Пововтузившись з іржавим замком, Мері відімкнула його, штовхнула двері, й вони зі скрипом відчинилися. На неї війнуло холодною вільгістю і затхлим повітрям. Мері зморщила носа й ширше розчинила двері, щоб провітрити приміщення. Скрізь було чисто прибрано, все стояло на своїх місцях: в бляшанці з написом «цукор» був цукор, а в бляшанці з написом «чай» був чай. До стіни навіть прибили гачок для її відерця й лопатки, а на столі стояли дві